Науково-практичний коментар до ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України

Стаття 61.    Підстави звільнення від доказування

1.      Обставини,
визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не
підлягають доказуванню.

2.      Обставини,
визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3.    Обставини,
встановлені судовим рішенням у цивільній, госпо­дарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не
доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці
обставини.

4.    Вирок у
кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне
правопорушення обов\’язкові для суду,
що розглядає справу про цивільно-правові на­слідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони
цією особою.

1.    Підставою
звільнення від обов\’язку доводити ті чи інші об­ставини є визнання цих обставин іншою стороною (див. коментар до
ст. 62 цього Кодексу). Ці факти прийнято іменувати визнани­ми.

2.   Відповідно до частини другої коментованої статті
обставини, визнані судом
загальновідомим, при розгляді цивільної справи не доводяться. Ці обставини можуть мати різний ступінь загальновідомості: світовий (Чорнобильська катастрофа),
регіональний (час початку навігації у певному районі) і т. ін..

3.      Частина
третя даної статті до обставин, що не підлягають доказуванню, відносить
преюдиційні факти, тобто такі, які вста­новлені рішенням суду, що набрало законної сили. Вони не доказу­ються
по іншій цивільній справі, якщо у даній справі беруть участь ті ж самі особи. На відміну від вироку, рішення
суду, винесене по іншій справі, є
обов\’язковим для суду, що розглядає цивільну спра­ву, по всіх обставинах. Таке
значення мають рішення як загальних, так і господарських та
адміністративних судів.

4.     Частина 4
статті встановлює ще одну групу фактів, що не підлягають доказуванню у суді. При розгляді справи про цивільно-правові
наслідки дій особи, відносно якої є вирок суду або поста­нова суду у справі про адміністративне
правопорушення, що на­брали законної сили, дві обставини цього вироку або
постанови обов\’язкові для суду: чи
мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою. Ці обставини належать до преюдиційних, тобто виріше­них, тому на них досить лише посилатися в
обгрунтування своїх вимог. Сторона,
що обґрунтовує свої вимоги цими обставинами, звільняється від обов\’язку їх доводити. Зазначені обставини мають
преюдиційне значення незалежно від того, чи містяться вони у об­винувальному,
чи у виправдувальному вироку, тому що винесення виправдувального вироку свідчить про відсутність у діях особи складу
злочину, але ці дії можуть мати протиправний характер з погляду цивільного права. Преюдиційне значення
вироку та пос­танови для суду, що
розглядає цивільну справу, суворо обмежене зазначеними даною статтею двома
групами фактів і не підлягає розширювальному розумінню і застосуванню.

5. Коментована стаття не врегулювала питання про
те, що не підлягають доказуванню презюмовані факти, тобто такі, які від­повідно
до закону припускаються встановленими. Але оскіль­ки таке припущення
встановлено ЦК і може бути
спростоване у загальному порядку іншими учасниками даної справи, то від
обов\’язку доводити ці обставини звільняється лише одна сторона – та, на користь якої зроблене це законодавче
припущення. Так, наприклад, від обов\’язку доводити вину заподіювача
моральної шкоди звільнені громадяни і організації, яким заподіяна ця шко­да
діяннями іншої особи, а дана особа звільняється від відшко­дування шкоди, якщо
доведе, що шкода заподіяна не з її вини (ст. 1167 ЦК).