Науково-практичний коментар до ст. 277 Цивільного кодексу України

 

1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім\’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім\’ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.

3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов\’язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв\’язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

 

Коментар:

 

1. Коментована стаття передбачає два спеціальних способи захисту особистих немайнових прав, яким є право на спростування неправдивої інформації та право на відповідь.

Під \”правом на спростування\” слід розуміти право фізичної особи вимагати від особи, яка порушила особисте немайнове право фізичних осіб шляхом поширення недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, яка є ідентичною чи адекватною до форми поширення неправдивої інформації.

В свою чергу, під \”правом на відповідь\” слід розуміти право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.

Попри те, що спільним між даними способами захисту є те, що вони мають місце у випадку, коли особисті немайнові права зазнали свого порушення внаслідок поширення інформації, однак, принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає в тому, що:

1) відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;

2) відповідь здійснюється особою, стосовно якої були поширені відомості, або членами її сім\’ї, тоді як спростування – особою, яка поширила ці неправдиві відомості.

2. Вимагати спростування та відповіді можуть фізичні особи, стосовно яких поширена неправдива інформація, що порушує їх особисті немайнові права.

Однак в окремих випадках, що прямо передбачені законом, фізична особа має також і право вимагати спростування неправдивої інформації і у випадку, коли вона поширена стосовно інших осіб. Насамперед, це стосується членів сім\’ї фізичної особи. Під поняттям \”члени сім\’ї\” слід розуміти осіб, які спільно проживають, пов\’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов\’язки, наприклад, подружжя, батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки тощо. Однак, поширення неправдивої інформації стосовно членів сім\’ї фізичної особи повинно порушувати особисті немайнові права саме цієї фізичної особи, а не членів її сім\’ї. Так, наприклад, коли поширюється недостовірна інформація про те, що фізична особа є дитиною \”зрадника батьківщини\”, то вона має право вимагати спростування цієї інформації не тому, що вона порушує право на повагу до честі та гідності батька, а тому, що нею опосередковано порушується право саме даної фізичної особи на гідність та честь. А вже батько цієї особи має право вимагати спростування тому, що ця інформація порушує його право на повагу до честі та гідності, самостійно, оскільки фізична особа має право здійснювати особисті немайнові права, в тому числі і право на захист цих прав, самостійно, окрім випадків, що передбачені в законі (ст. 272 ЦК України).

Особливий порядок передбачений і для права на спростування та відповіді щодо неправдивої інформації, яка була поширена стосовно осіб, що померли. В цьому випадку суб\’єктом, що має право вимагати спростування даної інформації чи дати на неї відповідь, законодавець визнає членів сім\’ї померлої особи, її близьких родичів та інших заінтересованих осіб. При цьому, вказані особи також вважаються таким, що насамперед, діють у власному інтересі, і вимагають захисту саме власних особистих немайнових прав і лише опосередковано доброго імені померлої особи. Адже особисті немайнові права не можуть належати померлій особі. Також слід зауважити, що подібний порядок може застосовуватись і стосовно осіб, які оголошені судом померлими в порядку ст. 46 ЦК України.

3. Як і будь-яке суб\’єктивне цивільне право, право на спростування та відповідь має певний момент виникнення. На нашу думку, моментом виникнення права на спростування та відповідь слід вважати юридичний факт правопорушення, протиправність якого включає в себе:

1) поширення інформації, тобто доведення її до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не має значення форма поширення інформації (вербальна, письмова, за допомогою міміки, жестів, конклюдентних дій, творів мистецтва, тощо), основне, щоб ця інформація була сприйнята іншими (третіми) особами. І тому не вважається поширенням інформації повідомлення її особі, якої вона стосується. Ще одним винятком із загального правила щодо поширення потрібно вважати повідомлення інформації судовим, правоохоронним та іншим державним органам. Так, ухвалою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2002 року було скасовано рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 21 листопада 2000 року та ухвалу судової колегії з цивільних справ Донецького обласного суду від 15 січня 2001 року, якими зобов\’язано К. В. спростувати неправдиві відомості, що були повідомлені нею до відділення N 9 УВС м. Донецька, що нібито чоловік позивача К. зберігає вдома боєприпаси, привезені з Абхазії. Постановлюючи ухвалу, суд абсолютно правильно зазначив, що звернення суду, іншого правоохоронного чи державного органу, організації, наділеними відповідно до закону власними повноваженнями, із заявою про неправомірні дії інших осіб, не може вважатись поширенням відомостей1. Згодом вказана позиція була підтримана і рішенням Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей2, відповідно до якого викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов\’язків порушено її право, не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих осіб.

____________

1 Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2002 року // Рішення Верховного Суду України: Щорічник. – 2003. – С. 8 – 9.

2 У справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей): Рішення Конституційного Суду України від 10.04.2003 року N 8-рп/2003 // ОВУ. – 2003. – N 17. – Ст. 790.

2) інформації про особу, тобто з якої можна було б точно встановити, що вона стосується конкретної особи, чи, принаймні, ця особа включається до кола осіб, яких ця інформація стосується (наприклад, інформація про те, що юридична особа випускає неякісну продукцію чи надає неякісні послуги, порушує не лише право на репутацію цієї юридичної особи, але й опосередковано порушує особисті немайнові права, осіб, які працюють в даній юридичній особі та відповідальні за якість продукції чи послуг). Також, слід зауважити, що для ідентифікації особи не обов\’язково вказувати на її прізвище, ім\’я та по батькові, номер і серію паспорта, місце проживання та інші ідентифікуючі дані. Для того, щоб інформація стосувалась конкретної особи потрібно вказати лише певні ознаки, які достатні для точного виокремлення цієї особи серед інших. Наприклад, вказівка на те, що суддя місцевого суду С. бере хабарі ідентифікує набагато точніше, аніж вказівка на те, що гр-н. Мельник Іван Іванович з Києва вчинив хуліганські дії. Цікавою тут є і судова практика. Так, у серпні 2001 року Ч. звернувся до суду із позовом до Г. В., Г. І. В., Г. С. В., Ф., С. та інших осіб про захист честі, гідності та ділової репутації, пославшись на те, що вони в травні 2001 року поширили серед учасників сесії сільської ради, а також серед жителів с. Мечиславка Ульяновського району Кіровоградської області неправдиві відомості щодо нього, як сільського голови. Натомість відповідачі звернулись із зустрічним позовом до Ч., пославшись на те, що він у серпні 2001 року у зверненні до жителів села поширив неправдиві вигадки щодо них і просили суд зобов\’язати спростувати такі відомості. Ульяновський районний суд Кіровоградської області рішенням від 1 листопада 2001 року у задоволенні позову Ч. відмовив, а зустрічний позов задовольнив. Розглядаючи дане судове рішення в касаційному порядку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2004 року своєю ухвалою скасувала вказане рішення, оскільки районний суд не підтвердив наявності фактів поширення Ч. неправдивих відомостей щодо кожного із позивачів, оскільки у письмовому зверненні до жителів не зазначено жодного прізвища та імені, що і дало підстави Верховному Суду України вважати, що за таких обставин не з\’ясовано, яким чином це звернення стосується кожного із позивачів3.

____________

3 Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2004 року // Рішення Верховного Суду України. – 2004. – N 2 (9). – С. 6 – 7.

3) інформації неправдивої, тобто такої, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво. Це означає, що правдива інформація, навіть у випадку, коли вона порушує особисті немайнові права фізичних осіб, не може бути спростована ними. В цьому випадку можна застосувати інші способи захисту, наприклад, відшкодування майнової та/або немайнової шкоди, але не спростування. Важливим при визначенні інформації неправдивою є введення законодавцем презумпції добропорядності, яка означає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Також слід звернути увагу, що при визначенні недостовірності інформації важливу роль відіграє те, чи носить ця інформація фактичний чи оціночний характер. Відмінність тут полягає в тому, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження не можуть бути підставою для задоволення вимог про спростування, оскільки примушення до спростування оціночних суджень порушило б гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовим актами право на вираження думок і поглядів і призвело б до встановлення опосередкованої цензури, що заборонено ст. 15 Конституцією України. Саме таким принципом керувалась колегія суддів судової палати Апеляційного суду Автономної Республіки Крим при винесенні 27 червня 2006 року рішення, яким скасовувала відповідне рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 17 жовтня 2005 року, оскільки останнім безпідставно було визнано оціночні відомості, які були поширені у програмі \”12 хвилин новин\” ДТРК \”Крим\” негативними, а тому недостовірними4. Крім цього, неможливість спростування оціночної інформації полягає також і в тому, що, як вірно у своєму рішенні від 24 листопада 2005 року зауважила колегія суддів Судової палати з цивільних справ апеляційного суду Київської області, скасовуючи при цьому рішення Яготинського районного суду від 31 серпня 2005 року, існування фактів можливо довести, тоді як правдивість оціночних суджень доведенню на підлягає.

____________

4 Рішення судової колегії Апеляційного суду Автономної Республіки Крим 27 червня 2006 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/pls/htmldb/ f?p=204:2:12537057646243541570::NO::P2_DC_ID:10000105661

4) інформації, яка порушує особисті немайнові права, тобто дана інформація повинна або завдавати шкоди відповідним особистим немайновим благам, або якимось іншим чином перешкоджати особі у повному та своєчасному здійсненні свого особистого немайнового права, наприклад, створювати загрозу для його порушення, оспорювати його чи не визнавати взагалі. Тут слід мати на увазі, що для фізичних осіб публічного права \”поріг вразливості\” суттєво знижений з огляду на практику Європейського Суду з прав людини. Саме тому українські суди враховують цей факт при постановленні своїх рішень. Так, наприклад, апеляційний суд Чернігівської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою редакції районної газети \”Маяк\” м. Корюківка на рішення Корюківського районного суду від 2 березня 2006 року по справі за позовом Корюківської районної державної адміністрації, особи_1 до Корюківської районної газети \”Маяк\”, редактора газети \”Маяк\” особи_3 про відновлення порушених прав, захист честі, гідності та ділової репутації, встановив наступне. В грудні 2005 року Корюківська РДА в особі голови особи_1 звернулась до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 грудня 2005 року в районній газеті \”Маяк\” в N 49 була опублікована стаття редактора газети особи_3 \”Влада замовляє, а журналісти виконують\”, в якій поширені відомості, що порочать в громадській думці і думці окремих громадян, як зазначає особа_1, його \”честь, гідність та ділову репутацію як громадянина, а також як голову райдержадміністрації – посадову особу органу державної влади, що спонукало звернутись до суду за захистом та відновленням порушених прав\”. Рішенням суду першої інстанції вимоги позивача щодо спростування були задоволені. Однак, як правильно зазначив апеляційний суд, правова ідея Європейського Суду щодо обмеженості захисту публічних осіб стосується як політичних діячів, так і інших публічних осіб, які займають високі посади у суспільстві, а по даній справі це має пряме відношення до голови Корюківської РДА особи_1, який за посадою відкритий до критики і має бути готовий до дискусії з питань, що становлять певний інтерес для громадськості. З огляду на це рішення районного суду в частині спростування було скасовано5.

____________

5 Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 6 червня 2006 року у справі N 22ц-673/2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court. gov.ua/pls/htmldb/f?p=204:2:12537057646243541570::NO::P2_DC_ID:10000071827

Суттєвою особливістю даного правопорушення є те, що у випадку спростування поширеної неправдивої інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, вина особи поширювача не враховується.

4. Як вже зазначалось вище, особливістю спростування як спеціального способу захисту особистих немайнових прав є те, що воно здійснюється особою, яка поширила недостовірну інформацію. У випадку, коли неправдива інформація, що порушує особисті немайнові права фізичних осіб, була поширена декількома особами, то ці особи повинні спростувати її солідарно (наприклад, автор та засіб масової інформації, який помістив його статтю). Якщо ж неправдива інформація була поширена посадовими або службовими особами при виконанні ними своїх посадових (службових) обов\’язків, то обов\’язок спростувати поширену інформацію покладається на юридичну особу, в якій вона працює.

Окремий порядок встановлений законодавцем і для спростування інформації, автор якої є невідомим. Це можливо, наприклад, у випадку коли інформація поширена анонімно чи під псевдонімом. В цьому випадку спростування здійснюється судом, проте воно поєднується ще з одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав, а саме – визнання інформації недостовірною. Мета застосування такого поєднаного способу ідентична до мети спростування і полягає в тому, щоб повідомити реципієнтів про те, що попередньо поширена інформація є недостовірною. Так, до Кобеляцького районного суду звернулась із позовом особа_3, яка просила визнати поширені відповідачкою особою_2 відомості про викрадення позивачкою чоловіка – громадянина Росії особи_4 та про вимагання хабара у розмірі 1000 доларів США за оформлення йому документів такими, що не відповідають дійсності та порочать її честь, гідність і ділову репутацію. В цій частині рішенням Кобеляцького районного суду від 3 квітня 2006 року позовні вимоги були задоволені. Правильність рішення суду першої інстанції була підтверджена і ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області від 5 липня 2006 року6.

____________

6 Ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області від 5 липня 2006 року у справі N 22а-1549-2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/pls/htmldb/f?p=204:2:10399785625612940480::NO::P2_DC_ID:10000102078 

Застосування цього способу можливо також і у випадках, коли фізична особа, яка поширила недостовірну інформацію, померла, а юридична особа, яка повинна спростувати цю інформацію, ліквідована. Більша ефективність такого способу захисту може бути досягнута у випадку, коли таке рішення буде сполучено із ще одним із способів захисту особистих немайнових прав, як публікація чи оголошення такого рішення у засобах масової інформації або його поширення іншим чином.

5. За загальним правилом, спростування здійснюється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. Однак, у випадках, коли спростування неможливо чи недоцільно провести в такий самий спосіб, то воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування повинно бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Так, наприклад, коли недостовірна інформація, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, була поширена в друкованому засобі масової інформації, яке скоротило свій обсяг, чи припинило своє існування, то альтернативним способом слід визнати поштове повідомлення колишніх передплатників про спростування даної інформації за рахунок поширювача, або ж забезпечення спростування цієї інформації через споріднені засоби масової інформації.

Спеціальний порядок спростування недостовірної інформації передбачений для випадків, коли ця інформація набула поширення через документ, який прийняла (видала) юридична особа. У даному випадку документ, який містить в собі таку недостовірну інформацію, що порочить особисті немайнові права фізичних осіб, має бути відкликаний. Але ми вважаємо, що такий спосіб не може бути визнаним достатнім. Тому, для повної реабілітації фізичної особи доцільно було б застосовувати ще й знищення такого документа (з метою запобігти подальшому поширенню цієї інформації), а також видання іншого документа, в якому дана інформація або спростовується, або викладена у правдивій формі.

Коли ж особисті немайнові права порушено внаслідок поширення недостовірної інформації в засобах масової інформації, то порядок спростування цієї інформації визначається спеціальним законом. Так, наприклад, коли неправдива інформація була поширена в друкованих засобах масової інформації, то її спростування повинно відбуватись у відповідності до Закону України \”Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні\”, де в ст. 37 передбачено, що спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком \”Спростування\” на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Щодо обсягу спростування, то воно не може більше, ніж удвічі, перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу. При цьому забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту. Спеціальний порядок спростування та права на відповідь передбачений також і ст. ст. 64 та 65 Закону України \”Про телебачення та радіомовлення\”. Що стосується спростування неправдивої інформації, яка поширена іншими ЗМІ, то в спеціальних законах або не прописана процедура спростування (наприклад, Закони України \”Про інформаційні агентства\”, \”Про видавничу справу\” тощо), або такі спеціальні закони відсутні взагалі (наприклад, у випадку поширення інформації в комп\’ютерній мережі Internet). Саме тому в кожному з цих випадків слід користуватися загальними положеннями про спростування, тобто, що воно повинно проводитись у тому ж ЗМІ. Однак у випадку, коли спростування в тому ж засобі масової інформації є неможливим внаслідок припинення його діяльності, то воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

6. Що стосується строків позовної давності щодо вимог спростувати неправдиву інформацію, що поміщена у засобах масової інформації, то законодавець встановлює їх в один рік з моменту поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК України).

7. Окрім передбачених в законі способів суди інколи на практиці намагаються застосовувати і інші способи захисту особистих немайнових прав фізичних осіб, які не передбачені в законі. Одним з таких способів є примусове вибачення перед потерпілим за поширення недостовірної інформації. На нашу думку, застосування такого способу захисту не тільки не переслідує основну мету спростування – повідомлення про недостовірність поширеної інформації, але й глибоко суперечить конституційному праву на свободу своїх поглядів та переконань. Тому використання його на практиці є недопустимим.