Науково-практичний коментар до ст. 302 Цивільного кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 302 Цивільного кодексу України

Стаття 302. Право на інформацію
 
1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов\’язана переконатися в її достовірності.
Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов\’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.
Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов\’язана робити посилання на таке джерело.
 
Коментар:
 
1. Коментована стаття закріплює за фізичною особою право на інформацію. Законодавець визначає \”інформацію\”, як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1 Закону України \”Про інформацію\”). При цьому, об\’єктом даного права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст. 18 Закону України \”Про інформацію\”), а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України \”Про науково-технічну інформацію\”). Більш детально див. коментар до ст. 200 ЦК України.
2. Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи включає в себе можливість вільного, та необхідного для реалізації нею своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій:
а) збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами;
б) використання інформації, тобто можливість задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством способом;
в) поширення інформації, тобто можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформації;
г) зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.
Проте здійснення фізичними особами права на інформацію носить певну специфіку щодо інформації про особисте життя фізичної особи. З огляду на певну конфіденційність даної інформації слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства збирання, зберігання, використання і поширення цієї інформації відбувається виключно за згодою фізичної особи. Виключенням із такого правила можуть стати лише випадки, що визначені законом. При цьому, коментована стаття встановлює також і мету такого обмеження – воно повинно обмежуватись виключно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
3. Окрім сказаного, чинне законодавство встановлює декілька інших спеціальних режимів здійснення права на інформацію, залежно інформації, що є об\’єктом даного права. Так, наприклад, близьким до правового режиму, що встановлюється для \”інформації про особисте життя\” є правовий режим, що встановлюється для \”інформації про особу\”. Під поняттям \”інформація про особу\” законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України \”Про інформацію\”). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров\’я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім\’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень. При цьому, вводиться принцип, за яким необхідна кількість даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмежено і може бути використано лише для законної мети. Так, наприклад, відповідно до ст. 34 Закону України \”Про телекомунікації\” призначені для оприлюднення телефонні довідники, у тому числі електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб, можуть містити інформацію про прізвище, ім\’я, по батькові, найменування, адресу та номер телефону абонента лише в разі, якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг міститься згода споживача на опублікування такої інформації. У разі відсутності згоди на таке розміщення, споживач має право на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з електронних версій баз даних інформаційно-довідкових служб.
Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що законодавець встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто, особа має право в залежності від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров\’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Слід також звернути увагу на те, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України по справі Г. К. Устименка особа самостійно визначає, які її персональні дані відносяться до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім\’ї або законним представником. Окрім цього, фізична особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. 3 ст. 32 Конституції України). При цьому, в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім\’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.
До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:
а) обов\’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом.
б) обов\’язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформацію про фізичну особу.
в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.
г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.
д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст. 31 Закону України \”Про інформацію\”).
Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Ще одним випадком обмеження такого права є окремі різновиди медичної інформації (свідчення про стан здоров\’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров\’я), у випадках, коли вона може завдати шкоди здоров\’ю пацієнта (ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров\’я).
4. Окремий правовий режим встановлений цією статтею також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.
Державною таємницею слід визначати вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України \”Про державну таємницю\”).
Відповідно поняття \”конфіденційної інформації юридичної особи\” чітко законодавцем не визначається. Внаслідок чого, загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 30 Закону України \”Про інформацію\”). До неї, зокрема, слід відносити інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною юридичною особою на власні кошти, або такою, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.
Особливості правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи полягають в тому, що ЦК України не допускає збирання цієї інформації. Але, в окремих випадках, що прямо передбачені законом така заборона може бути і знята, наприклад, у випадку, коли приховування даної конфіденційної інформації, являє загрозу життю і здоров\’ю людей.
5. Окрім передбачених у вказаній статті повноважень, до змісту цього права включається і певний обов\’язок, суть якого полягає в необхідності переконатись в достовірності інформації, яку фізична особа поширює. Даний обов\’язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість репутації тощо.
Але не кожна інформація потребує зазначеного пересвідчення фізичної особи у достовірності цієї інформації, оскільки достовірність окремих видів інформації презюмується. Наприклад, коли фізична особа поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), то в цьому випадку вона не зобов\’язана перевіряти її достовірність. А це означає, що така інформація може поширюватись фізичною особою довільно. Відповідне звільнення від обов\’язку перевіряти достовірність такої інформації означає ще й звільнення фізичної особи від відповідальності за виконання цього обов\’язку. Це означає, що на фізичну особу не може бути покладений ні обов\’язок спростувати таку інформацію, ні обов\’язок відшкодувати завдану таким спростуванням шкоду майнового чи немайнового характеру. Однак обов\’язковою умовою такого звільнення від відповідальності є те, щоб фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов\’язана робити посилання на таке джерело.
6. Здійснення права на інформацію забезпечується цілою низкою гарантій, передбачених ст. 10 Законом України \”Про інформацію\”:
а) обов\’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
в) вільним доступом суб\’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
г) створенням механізму здійснення права на інформацію;
д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
е) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, наприклад, у ст. 49 Закону України \”Про інформацію\”.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

AlphaOmega Captcha Classica  –  Enter Security Code