Науково-практичний коментар до ст. 392 Цивільного кодексу України

 

1. Власник майна може пред\’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

 

Коментар:

 

Позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв\’язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб\’єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з заявою про визнання права власності, яка матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов\’язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач, адже така заява розглядатиметься в порядку окремого провадження (справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення – ст. 256 – 259 ЦПК), сторонами у справі виступатимуть заявник (власник майна) та інші заінтересовані особи. На жаль, в ЦПК не визначено коло осіб, які можуть виступати заінтересованими особами у таких справах, що викликає проблеми у практиці вирішення таких спорів. У разі, якщо заінтересована особа заявляє про порушення спору про право, суддя залишає заяву без розгляду і роз\’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (п. 6 ст. 235 ЦПК).

Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму ВСУ \”Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення\” N 5 від 31.03.95 факт володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документу про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою.

Однак, на жаль, норми ЦПК України про позовне провадження не передбачають безпосередньо звернення до суду з позовом без визначення особи відповідача. Не дають відповіді на це питання і норми ЦПК про окреме провадження.

Між тим потреба у пред\’явленні позовів про визнання права власності все-таки існує. Нині набули поширення позови профспілкових організацій про визнання права власності на набуте ними майно, яке в продовж багатьох десятиліть, особливо в радянський період, формувалося за рахунок членських внесків, коштів державного бюджету, державних підприємств, інших джерел і до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) належало на праві \”відання\”, а після їх введення в дію – на праві профспілкової власності, суб\’єктом якої виступала вся профспілкова організація СРСР як багатоланкова система, яку утворювали первинні, обласні, галузеві, республіканські ланки (організації), наділені правами юридичної особи.

З розпадом Союзу РСР, проголошенням незалежності України, прийняттям нового законодавства ринкової орієнтації відбулися зміни в конструкції та її перерозподіл між окремими професійними спілками, їх об\’єднаннями, що мали статус юридичної особи, які закріплювалися відповідними рішеннями профспілкових організацій, статутами. Водночас Верховна Рада України прийняла низку постанов (\”Про майнові комплекси і фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташованих на території України\” від 10.04.92 р., \”Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР\” від 04.02.94 р. та ін.), а врешті – Закон України від 22 лютого 2007 р. \”Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України\”, норми яких фактично спрямовані на повне чи часткове обернення профспілкового майна у державну власність. Відповідно професійні спілки, їх об\’єднання стали вживати заходів, спрямованих на упорядкування відносин власності, на формалізацію права власності на належне їм майно шляхом його реєстрації в державних органах, звернень до суду.

Так, Київська міська рада професійних спілок звернулася до господарського суду м. Києва з позовом до Головного управління комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації та підприємства Дитячо-юнацький учбово-спортивний центр профспілок м. Києва \”Авангард\” про визнання права власності позивача на об\’єкт нерухомого майна спортивного призначення та про вимогу зобов\’язати Головне управління оформити право власності позивача на зазначені об\’єкти і видати свідоцтво про право власності.

 

У судовому засідання судом було відхилено клопотання позивача від 22.11.2005 р. про залучення у справі на стороні позивача третьої особи без самостійних вимог на предмет спору підприємства \”Авангард\”, як таке, що не відповідає вимогам ГПК України.

Представник Головного управління позов в частині вимог до нього не визнав і пояснив, що позивач на момент подання позову не звертався за оформленням права власності і спору щодо цього між позивачем і Головним управлінням не існувало.

Представник підприємства \”Авангард\”, яке було засноване Київською міською радою профспілок на її власності і яка водночас є вищим органом управління підприємства, позовні вимоги визнав у повному обсязі, хоча фактично до підприємства \”Авангард\” у позивача конкретних вимог не було.

Рішенням господарського суду м. Києва від 24.11.2005 р. позов задовольнив в частині визнання права власності Київської міської ради професійних спілок на об\’єкт нерухомого майна (спортивний комплекс, готель, будівля льодового палацу)1.

____________

1 Архів господарського суду м. Києва. -2005 р. – Справа N 2/432.

В іншій справі Київська міська рада професійних спілок звернулася до господарського суду м. Києва з позовом лише до підприємства Дитячо-юнацький учбово-спортивний центр профспілок м. Києва \”Авангард\” про визнання права власності на об\’єкти нерухомості (енергоблок, спортклуб, спорткомплекс, градирня).

У своєму рішенні від 02.08.2007 р. господарський суд м. Києва відзначив, що позивач подав докази створення об\’єктів нерухомості за рахунок профспілкових коштів та що підтверджують його право власності, а відповідач не спростував викладені у позовній заяві обставини, не надав належних доказів про відсутність права власності позивача на спірні приміщення, не обґрунтував свої заперечення нормами матеріального права. Відповідно господарський суд м. Києва задовольнив позов повністю на підставі статей 16, 328, 392 ЦК України2.

____________

2 Архів господарського суду м. Києва. – 2005 р. – Справа N 3/356.

Формально рішення господарського суду м. Києва винесені відповідно до вимог закону. Але так чи інакше, в обох наведених справах фактично був відсутній спір між позивачем і відповідачами, а тим більше між позивачем і підприємством \”Авангард\”, заснованим позивачем. Очевидно у судовій практиці позивачі змушені в силу законодавчої невизначеності можливості подання позову за відсутності особи, яка б оспорювала їх право власності, умовно визначають її відповідачем.

Спробу вирішити дану проблему зробив Вищий господарський суд України, який своїм листом N 01-8/1609 від 21.07.2006 р. вніс зміни до п. 18 інформаційного листа \”Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов\’язані із здійсненням права власності та його захистом\” N 01-8/98 від 31.01.2001 р. В п. 18 цього листа зазначається, що комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації, які відповідно до п. 5 розділу V \”Прикінцеві положення\” ЗУ \”Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень\”, здійснюють реєстрацію таких прав на об\’єкти нерухомості, можуть бути відповідачами за позовами про офіційне визнання права власності на об\’єкт нерухомого майна, пред\’явленими згідно зі ст. 392 ЦК України. Таким чином суб\’єкти, які мають право на звернення за захистом своїх прав та інтересів у разі відсутності осіб, які не визнають і не оспорюють їх право власності, можуть звертатися з позовами про визнання права власності на об\’єкти нерухомого майна до органів БТІ. Однак Вищий господарський суд України не дав відповідь на цілком логічне питання про обов\’язковість попереднього звернення особи, яка вважає себе власником нерухомого майна, до органів БТІ з відповідною вимогою. Якщо таке звернення є необхідним, то зрозуміло, що до суду вона може звертатися лише у разі відмови органів БТІ задовольнити її вимогу про реєстрацію права власності.

При цьому слід звернути увагу на деякі суперечності у вирішення спорів про визнання права власності, які розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства.

Так, ст. 41 передбачає лише одну форму господарського провадження – позовне провадження. Відтак, виникає питання, яким чином розглядати справи про визнання права власності в господарському процесі у разі, якщо підставою для звернення позивача з таким позовом є відсутність правовстановлюючих документів, що засвічують право власності та відсутній спір про приналежність йому права власності (ніхто його не оспорює, не заперечує). Відтак виникає ситуація, за якої неможливо залучити до участі у справі відповідача, у зв\’язку з його відсутністю. Наприклад, юридичною особою було втрачено правовстановлюючі документи, які б засвідчували її право власності на будівлю, і такий документ не може бути виданий органом державної реєстрації прав власності на об\’єкти нерухомості у зв\’язку з тим, що такий документ видавався 20 – 30 років тому і з певних причин в архівах не збереглося такого документа. Чи можна притягнути орган державної реєстрації прав власності на об\’єкти нерухомості в якості відповідача за даним позовом? Адже такий орган може і не заперечувати той факт, що такий документ видавався (у справі на таку будівлю містяться дані про те, що вона зареєстрована за даною юридичною особою, проте відсутні правовстановлюючі документи). Чи можливо такий орган повинен притягатися до участі у справі лише у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог. Проте хто тоді буде виступати відповідачем за даним позовом?

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак – єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов\’язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.

Так, арбітражний суд м. Києва розглянув справу за позовом Державного експортно-імпортного банку України до Державного комунального підприємства \”Мета\” про визнання за позивачем права власності та передачу йому 1146,3 кв. м нежилої площі в будинку N 18/24 по вул. Менжинського в м. Києві. 4 лютого 1993 р. між сторонами спору укладено договір про часткове фінансування будівництва будинку побуту по вул. Менжинського 18/24. Відповідно до умов договору відповідач прийняв на себе зобов\’язання після закінчення будівництва передати позивачеві у власність 1146,3 кв. м. Відповідач посилався на неможливість виконати умови договору з передачі частини нежилих приміщень позивачеві у зв\’язку з розпорядженням Представника Президента України від 21 жовтня 1993 р., згідно з яким спірний будинок має бути передано у повне господарське відання Державному комунальному виробничому житлово-ремонтному об\’єднанню. Але таке посилання відповідача суд не прийняв до уваги, оскільки право власності позивача і виконання покладених на нього обов\’язків за угодою підтверджуються доказами у справі і відповідають чинному законодавству. На підставі вищезазначених обставин рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 р. вимогу про визнання права власності на частину будівлі було задоволено і зобов\’язано відповідача передати позивачеві нежитлові приміщення площею 1146,3 кв. м. (У даному випадку мало йтися про визнання права повного господарського відання).

На доцільність поєднання в одному позові кількох позовних вимог звернув увагу судів Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові \”Про судову практику в справах про виключення майна з опису\” від 27 серпня 1976 р. наголосив, що оскільки згідно зі ст. 144 ЦПК позивач має право об\’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов\’язаних між собою, в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9). Звичайно, що такий підхід у формулюванні позовних вимог цілком прийнятний і в інших випадках, адже це дає змогу сторонам і суду уникнути розгляду кількох позовних вимог у кількох судових процесах, а відтак заощаджується процесуальний час.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління (роз\’яснення Президії ВАСУ \”Про деякі питання практики вирішення спорів, пов\’язаних з судовим захистом права державної власності\” від 2 квітня 1994 р. N 02-5/225 // Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. – К., 1997. – С. 94).

Позивачем позову про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин (фізична, юридична особи, держава, територіальна громада), який вважає себе власником (суб\’єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв\’язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. Відповідачем даного позову може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Застосування позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи (йдеться про осіб, які не визнають, заперечують та оспорюють право власності) не перебувають із власником у зобов\’язальних правовідносинах. Позиція складачів даної норми цілком зрозуміла: права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов\’язальних правовідносинах, мають захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов\’язального права.

 

Вимога про визнання права власності може бути додатковою до іншої вимоги, наприклад, до позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов\’язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його приналежності в позивача відсутні необхідні правовстановлюючі документи, коли це право оспорюється відповідачем.

Отже, як свідчить аналіз чинного законодавства і практики його застосування, вимоги про визнання права власності можуть мати складну юридичну природу, а відтак можуть:

1) бути предметом самостійного позову;

2) поєднуватися з позовами про визнання правочинів недійсними, позовами, що випливають із зобов\’язальних правовідносин, що мають вважатися основними, а вимоги про визнання права власності – додатковими.

Таким чином, позов про визнання права власності не варто ототожнювати з віндикаційним чи негаторним позовом. Він може бути самостійним або додатковим (супутнім) позовом до іншого речового позову.