Науково-практичний коментар до ст. 509 Цивільного кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 509 Цивільного кодексу України

Стаття 509. Поняття зобов\’язання та підстави його виникнення
 
1. Зобов\’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов\’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов\’язку.
2. Зобов\’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
3. Зобов\’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
 
Коментар:
 
Стаття, що коментується, надає легальне визначення цивільно-правового зобов\’язання. Виходячи із положень статті зобов\’язання є перш за все цивільним правовідношенням, тобто різновидом суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. Зобов\’язання є однією із основних категорій приватного права та займає своєрідне місце в системі цивільних правовідносин. Зобов\’язанню як різновиду цивільних правовідносин властиві такі риси:
По-перше, зобов\’язання є динамічними правовідносинами, оскільки опосередковують переміщення матеріальних цінностей між суб\’єктами цивільного права на відміну, наприклад, від відносин власності, які визначають приналежність майнових цінностей якійсь особі. Боржник у зобов\’язанні повинен вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від вчинення дії. По-друге, зобов\’язання є переважно майновими відносинами, оскільки особисті немайнові права особи є невідчужуваними та не можуть переміщуватися. По-третє, у зобов\’язальних відносинах є завжди визначений суб\’єктний склад. У зобов\’язанні завжди є боржник та кредитор. Навіть якщо зобов\’язання виникає із порушення абсолютного права (наприклад, зобов\’язання із завдання шкоди), після настання підстави виникнення зобов\’язання його суб\’єктний склад буде визначеним.
Змістом зобов\’язання як правовідношення може бути як активна поведінка боржника – здійснення ним певної дії (передачі майна, виконання роботи, надання послуги, сплати грошей тощо), так і пасивна поведінка – утримання від певної дії.
Частина 2 коментованої статті містить відсилочну норму, яка відсилає до ст. 11 ЦК для визначення підстав виникнення зобов\’язань. Якщо проаналізувати статтю 11, можна зробити висновок, що не всі перелічені там підстави самостійно можуть породжувати зобов\’язання.
Однією із найрозповсюдженіших підстав виникнення зобов\’язання є цивільно-правовий договір, визначення якого надається ст. 626 ЦК. Зобов\’язання можуть також виникати із інших правочинів (наприклад, зобов\’язальні відносини виникають внаслідок видачі векселя або складення довіреності). В свою чергу створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності саме по собі породжує виникнення правовідносин щодо інтелектуальної власності на створені об\’єкти. Породжувати зобов\’язальні правовідносини цей юридичний факт може здебільшого як частина юридичного складу, наприклад, коли права на створений об\’єкт інтелектуальної власності передаються за договором або коли за договором замовляється створення таких об\’єктів (див. коментар до ст. 1107 ЦК). Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди майже завжди породжують цивільно-правові зобов\’язання, які мають недоговірний характер, тобто виникають саме внаслідок завдання шкоди, незалежно від того, чи перебували суб\’єкти такого зобов\’язання у договірних відносинах. Детально такі зобов\’язання врегульовані Главою 82 ЦК. Підставою виникнення зобов\’язань можуть бути і інші юридичні факти, наприклад, судові рішення або адміністративні акти.
Частиною 3 коментованої статті передбачені три основні засади зобов\’язальних правовідносин: добросовісність, розумність, справедливість. Дані принципи є також загальними принципами цивільного права (див. коментар до ст. 3 ЦК). У коментованій статті ці принципи виділені додатково, оскільки саме в зобов\’язальних відносинах вони набувають найбільш широкого прояву. Добросовісність, розумність, справедливість є оціночними категоріями цивільного права. Цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов\’язання або суду. Немає поки що визначення даних категорій і на рівні узагальненої судової практики. У зв\’язку з цим, необхідно звернутися до теорії цивільного права для визначення критеріїв добросовісності, розумності, справедливості як основних засад зобов\’язальних відносин.
Принцип добросовісності був відомий приватному праву ще за часів римської держави, коли основною ідеєю розуміння доброї совісті була охорона істинної сутності договору або іншого правовідношення проти букви закону (договору). На сьогодні під добросовісністю розуміють здебільшого добросовісну, належну поведінку при виникненні та виконанні зобов\’язання – вчинення дій таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода третім особам, неможливість укладення зобов\’язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою тощо. Принцип добросовісності передбачає чесну, сумлінну поведінку суб\’єктів зобов\’язання, вчинення ними всіх залежних від них дій щодо належного виконання зобов\’язання та непорушення прав інших осіб.
Принцип розумності є одним із самих застосовуваних в цивільних правовідносинах. Цивільний кодекс постійно згадує \”розумні строки\” (ст. ст. 666, 670, 688 ЦК тощо), розумні витрати (ст. 1232 ЦК), розумну поведінку (ст. 12 ЦК). В літературі панівним є твердження, що розумними слід вважати дії, які здійснила би людина, яка має нормальний середній рівень інтелекту, знань та життєвого досвіду. Абстрактна особистість, яка має такі якості може бути названа розумною людиною 1.
____________
1 Емельянов В. И. Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М.: \”Лекс-Книга\”, 2002. – с. 115.
Поняття \”справедливість\” в першу чергу виникло в людському спілкуванні не як правова, а саме як моральна категорія, результат формування уявлення людей про поняття добра і зла. В подальшому з розвитком держави і права справедливі з моральної точки зору правила знаходили своє відображення в правових нормах.
З правової точки зору справедливість у виконанні цивільно-правових зобов\’язань визначається вченими як \”така поведінка кожної із сторони зобов\’язання по відношенню до своїх прав і обов\’язків, яка б виключала необ\’єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов\’язання стосовно одна одної, а з другого – у справедливій (об\’єктивній, неупередженій, з урахуванням етичних та інших моральних аспектів) оцінці судом поведінки суб\’єктів зобов\’язальних правовідносин\”2.
____________
2 Боднар Т. В. Виконання договірних зобов\’язань в цивільному праві. – К., 2005. – с. 119.
У Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. за  N 15-рп/2004 у справі N 1-33/2004 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м\’якого покарання) зазначено, що \”справедливість – одна із основних засад права – є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню\”3.
 
1. Визначення поняття зобов\’язання має суттєве значення. Коли у ст. 598 — 609 ЦК йдеться про припинення зобов\’язання, то необхідно чітко розуміти, яке ж юридичне явище перестає існувати. Коли господарський суд вирішує питання про можливість зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки, яка підлягає стягненню із сторо­ни, яка порушила зобов\’язання (п. З ст. 83 ГПК [31]), то межі, в яких таке зменшення допускається, визначаються межами поняття зобов\’язання. Випадки, коли визначення поняття зобов\’язання має безпосереднє практичне значення при правозастосуванні, не обмежуються наведеними. Вони є численними.
2. Сфера, в якій застосовується термін «зобов\’язання», поступово розширюєть­ся. У науці трудового права і трудовому законодавстві термін «зобов\’язання» стали вживати досить давно. Проте застосування цього терміну в сфері трудового права не викликало скільки-небудь гострих проблем. У податковому законодавстві поняття зобов\’язання з\’явилось недавно. Його застосування стрімко набуло значного поширення
і призвело до виникнення проблем у практиці правозастосування.
За таких умов виникає потреба в класифікації зобов\’язань як міжгалузевого (за-гальноправового) поняття на види за критерієм галузі права, норми якої поширюються на відповідні зобов\’язання. У сфері цивільного права доцільно було б говорити про цивільно-правові зобов\’язання. У Цивільному кодексі не зазначається на цивільно-правовий характер зобов\’язань тільки тому, що про інші види зобов\’язань в ньому не йдеться взагалі.
У цій книзі під терміном «зобов\’язання» зазвичай будуть розумітися цивільно-правові зобов\’язання, якщо на інше не зазначається в тексті прямо.
3.  У ст. 509 ЦК зобов\’язання визначається як правовий зв\’язок між двома суб\’єктами (сторонами), що має односторонню спрямованість: на одну сторону зобов\’язання покла­дається обов\’язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматися від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов\’язання надається право, що кореспондує обов\’язку першої. Це визначення правильно розкриває сутність зобов\’язання. З огляду на практичну значущість визначення поняття зобов\’язання звернемо увагу на те, що ще за часів Стародавнього Риму термін «obligatio» вживався зазвичай для позначення всього права, що пов\’язує кредитора з боржником, тобто права кредитора та обов\’язку боржника, що кореспондує цьому праву (Муромцев С. Гражданское право Древнего Рима. — М., 1883, с. 91). Таке розуміння зобов\’язання викладається в працях К.А. Флейшиць (Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит., 1970, с. 235 — 236), В.А. Рахмиловича (Советское граж­данское право/ Под ред. Куника Я.А. — М.: Вьісшая школа, 1974, с. 133), І.Б. Новиць-кого і Л.А. Лунца (Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. — М.: Госюриздат, 1950, с. 133). Особливо чітко визначав зобов\’язання як таке, що має одно­сторонню спрямованість, М.М. Агарков. Він писав, що у випадках укладення двосторон­нього договору «(…продаж, підряд, майновий найм та ін.) кожна із сторін є кредитором за одним зобов\’язанням і боржником за іншим, причому обидва зобов\’язання взаємно обумовлюють одне одного. Обидва зобов\’язання в силу цієї обумовленості складають єдині складні зобов\’язальні правовідносини» (Агарков М.М. Избранньїе трудьі по граж-данскому праву. Т. 1. — М.: АО «ЦентрЮрИнформ», 2002, с. 266). Таке ж розуміння зобов\’язання випливає із Цивільного кодексу Франції. Так, Р. Саватьє відповідно до цивільного законодавства Франції розглядає кожне із двох зобов\’язань, що грунтуються на двосторонньому договорі, юридичною підставою іншого зобов\’язання (Р.Саватьє. Те-ория обязательств. — М.: «Прогресе», 1972. — С. 220 — 221).
Інше розуміння зобов\’язання (як такого, що вміщує в собі всі права і обов\’язки обох його сторін), викладене в наступних роботах: 1) Мейер Д.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2000, с. 441; 2) Иоффе О.С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 13; Комментарий к ГК РСФСР. – М.: Юрид. лит, 1975, с. 266 (Іоффе О.С); 3) Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1982, с. 177 (Єгоров Н.Д.), с. 199 (Брагінський М.Й.); 4) Гражданское право/ Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.А. — М.: Бек, 1994, с. 12 — 13 (Грибанов В.П.); 5) Цивільне право. Частина друга. — К.: Вентурі, 1996, с. З (Боброва Д.В.); 6) Граж­данское право Украиньї. Часть І. — X.: Основа, 1996, с. 838 (Пушкин А.А., Шишка Р.Б.); 7) Зобов\’язальне право. Теорія і практика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 7 (Кузнєцова Н.С.); 8) Гражданский кодекс Украиньї (научно-практический коммента­рий). — X.: Одиссей, 1999, с. 228 (Ткачук А.Л.); 9) Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. — К.: А.С.К., 2003, с. 293. Аналогічним чином визнача­ється господарське зобов\’язання (Хозяйственное право/ Под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002, с. 561).

4. Таким чином, зобов\’язання завжди є одностороннім юридичним зв\’язком. Одна його сторона має виключно права, а інша — виключно несе обов\’язки. Це стосовно зобов\’язань, що виникають на підставі двостороннього договору, є абстракцією. Реально існують лише зобов\’язальні правовідносини, в яких сторона вважається кредитором у тому, що вона має право вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов\’язана вчинити на користь іншої сторони. Будь-який учасник зобов\’язальних правовідносин, як правило, несе принаймні обов\’язок прийняти виконання та відпові­дальність за своєчасне та належне прийняття виконання, тому зобов\’язальні відносини завжди охоплюють собою два зобов\’язання, в одному із яких зобов\’язаною є одна сторона цих правовідносин, а в другому — інша. Протилежна сторона в кожному із цих зобов\’язань є управненою.
 
Зобов\’язання, на відміну від взаємних зобов\’язальних правовідносин, завжди є одностороннім юридичним зв\’язком між правами кредитора та обов\’язками боржника. Двосторонніх зобов\’язань, в яких одна сторона мала б права і несла обов\’язки в цьому ж зобов\’язанні, не буває. Двосторонні зобов\’язання — це юридичний нонсенс, що отримав загальне визнання у сучасній вітчизняній науці цивільного права.
Зобов\’язальні правовідносини, навпаки, як правило, є двосторонніми, оскільки на­віть у безоплатному зобов\’язанні (тобто у зобов\’язанні, в якому обов\’язки переважно зосереджуються на одному боці, а права — на іншому) сторона, що переважно є лише управненою, несе в більшості випадків обов\’язок прийняти виконання та відповідаль­ність за належне прийняття виконання. Але природа людини і людського суспільства обумовлює еквівалентність цивільного обороту («даю, щоб ти дав» тощо), тому без­оплатні зобов\’язальні правовідносини зустрічаються нечасто. Загальним же правилом є поєднання в одних правовідносинах між двома сторонами двох зобов\’язань. В одному з них перша сторона має права (є кредитором), а інша — несе обов\’язки (є боржником). В іншому ця остання сторона має права (є кредитором), а перша — несе обов\’язки (є боржником). Ці два зобов\’язання є взаємообумовленими. Тому припинення одного із них веде до втрати правової підстави іншим із цих зобов\’язань.

З урахуванням того, що є безоплатні договори, а є договори, що будуються за прин­ципом «даю, щоб ти дав», можна погодитись з поділом зобов\’язальних правовідносин і цивільно-правових договорів на односторонні (безоплатні) і двосторонні (такі, що грунтуються на принципі «даю, щоб ти дав»). Але ж двосторонніх зобов\’язань не бу­ває.

Викладене розуміння зобов\’язання є надзвичайно важливим для підвищення рівня практики правозастосування і юридичної культури в цілому. Законодавство широко використовує поняття зобов\’язання. Неправильне його розуміння веде до помилок при правозастосуванні. Ця проблема ще дужче поглиблюється в зв\’язку з тим, що неправильне розуміння категорії зобов\’язання увійшло до законодавства.

5. Законодавець не зміг утриматися в межах того розуміння зобов\’язання, яке ви­пливає із ст. 508 ЦК, і уже в ч. З ст. 510 ЦК викладає розуміння зобов\’язання як всього комплексу прав та обов\’язків його сторін.

6. Оскільки сучасна цивілістична наука базується на досягненнях юридичної науки Стародавнього Риму, доцільно було б також відмовитись від розуміння зобов\’язання як будь-якого цивільно-правового обов\’язку. Таке розуміння не було характерним для римських юристів. Але у середні віки воно набуло поширення. Зусиллями Гуго та Савіньї юриспруденція повернулась до римського розуміння зобов\’язання, яке
знову було втрачене в радянській і пострадянській цивілістиці. Таким чином, поняття зобов\’язання охоплює собою весь комплекс обов\’язків боржника та прав кредитора, які їм кореспондують. Разом з тим законодавець вважає за можливе відокремити пев­ну групу обов\’язків боржника та прав кредитора, що складають зміст зобов\’язання, і формулює в такий спосіб правові конструкції основного і додаткового зобов\’язання (ч. 1 ст. 548 ЦК). У ст. 266 ЦК йдеться про основні і додаткові вимоги (вони входять до змісту відповідно основного і додаткового зобов\’язань).

7. Поняття зобов\’язання поширюється не тільки на зобов\’язання, про які йдеть­ся у Книзі п\’ятій Цивільного кодексу «Зобов\’язальне право», а і інші відносини. У ч. З ст. 1212 ЦК зазначається на те, що положення про зобов\’язання у зв\’язку з на­буттям, збереженням майна без достатньої правової підстави поширюються на право­ відносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна
власником із чужого незаконного володіння. Це правило широкого застосування не буде мати, оскільки до згаданих правовідносин переважно застосовуються відповідні спеці­альні норми. Але ж важливим є принципіальний підхід, із якого випливає визнання відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином та щодо витребуван­ня майна із чужого незаконного володіння зобов\’язаннями. Норми зобов\’язального права поширюються на відносини, що виникають на підставі договору про порядок користування спільним майном (ст. 358 ЦК), договорів про надання земельних діля­нок у користування на умовах емфітевзису або суперфіцію (ст. 395, 417 ЦК), запо­відального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК), а також на численні інші правовідносини, що підпадають під визначення зобов\’язання, яке наводиться у ч. 1 ст. 509 ЦК.

8. Про підстави зобов\’язань див. коментар до ст. 627 ЦК.

9. Закріплення в п. 6 ст. З ЦК принципів справедливості, добросовісності і ро­зумності залишало деякі сумніви щодо можливості визнання недійсними тих умов договорів чи договорів в цілому, які не відповідають цим принципам.  Включення принципів добросовісності, розумності і справедливості до ч. З ст. 509 ЦК як вимог до підстав зобов\’язань дає змогу стверджувати, що такі підстави можуть оспорюватись з посиланням на названі принципи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

AlphaOmega Captcha Classica  –  Enter Security Code