Науково-практичний коментар до ст. 627 Цивільного кодексу України
Стаття 627. Свобода договору
1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
2. У договорах за участю фізичної особи – споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Коментар:
Перш за все, необхідно зазначити, що свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб\’єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.
Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.
Сторони договору мають право на свій власний розсуд обирати форму договору, крім тих випадків, коли форма такого договору спеціально встановлена законом, адже в певних випадках закон встановлює обов\’язкову письмову чи нотаріально засвідчену форму договору. Недодержання ж письмової форми договору тягне за собою недійсність такого договору у тих випадках, коли така форма прямо передбачена в нормах цивільного законодавства щодо того чи іншого виду договорів. Так щодо договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна передбачені письмова форма і необхідність нотаріального посвідчення відповідного договору. Теж саме стосується і договорів дарування нерухомої речі. Вимоги щодо форми окремих видів договорів передбачені у спеціальних нормах Цивільного кодексу України.
Крім цього слід додати наступне.
Свобода договору визнається однією із основних засад цивільного законодавства України (п. З ст. З ЦК). Ст.627 ЦК розкриває зміст засади свободи договору шляхомзазначення на те, що суб\’єкти цивільного права є вільними: 1) при вирішенні питання про укладення договору; 2)при виборі контрагентів; 3) при погодженні умов договорів.
Юридичне закріплення засади свободи договору, однак, не є беззастережним. Свобода договору визнається,але за умови, що при здійсненні волевиявлення на укладення договорів, на вибір контрагентів і на визначення змісту відповідні суб\’єкти не можуть діяти всупереч положенням Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства,звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (слід, однак, враховувати, що ч. З ст. 6 ЦК надає актам цивільного законодавства, як правило, диспозитивного значення).
Зазначення на необхідність при укладенні договорів,виборі контрагентів та визначенні умов договору враховувати вимоги актів цивільного законодавства погоджується з ч. 1 ст. 215 та ч.і ст. 203 ЦК, відповідно до яких підставою недійсності правочину є суперечність їх актам цивільного законодавства. Судова практика, очевидно, піде шляхом визнання всіх публічно-правових вимог та обмежень на здійснення діяльності, на здійснення цивільних прав, на вчинення та виконання правочинів такими, що мають не тільки публічно-правовий, а і цивільно-правовий зміст. Отже, відповідні акти будуть у відповідній частині визнаватись актами цивільного законодавства. Такими можуть бути визнані також нормативно-правові акти, на підставі яких було видано індивідуальні акти, або які приписують додержуватись індивідуальних юридичних актів при укладенні договорів.
Дотримання при укладенні договорів, виборі контрагентів та визначенні умов договорів вимог справедливостіта розумності є конкретизацією основних засад цивільногозаконодавства, що закріплені в п. 6 ст. З ЦК, та таких же засад, що закріплені в ч. З ст. 509 ЦК стосовно зобов\’язального права. Тому за юридичною силою вимоги розумності та справедливості, хоч і поставлені на останнє місце вст. 627 ЦК, але вони при правозастосуванні повинні враховуватись услід за більш конкретними положеннями законів,тобто, вони мають вищу юридичну силу у порівнянні з підзаконними актами. Тим більше з ними не можуть конкурувати звичаї ділового обороту. Що стосується звичаїв ділового обороту, то іх юридичне значення встановлено ч.2 ст. 7 ЦК: вони є чинними, оскільки не суперечать актам цивільного законодавства або договору (який був раніше укладений сторонами, тобто стосовно статті, що коментується, це буде попередній договір).
Посилання на необхідність врахування вимог актів цивільного законодавства при вирішенні питання про укладення договору, при виборі контрагентів та визначенні змісту договору є підставою для прийняття актів, в тому числі і підзаконних (якщо відповідне повноваження надане державному органові), якими обмежується свобода договору, в тому числі і шляхом прямого припису суб\’єктам укладати договори, включати в них певні умови або заборони,відмовляти в укладенні договору у відповідь на пропозицію укласти договір. Стосовно господарських договорів цепосилання конкретизується ч. З ст. 179 ГК [32], яка визнає обов\’язковим укладення господарських договорів на підставі державного замовлення, якщо воно є обов\’язковим для суб\’єкта господарювання, а також в інших передбачених законом випадках, коли існує пряма вказівка щодо обов\’язковості укладення договорів для певних категорій суб\’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до цього законодавством прямо передбачається чи побічно допускається спонукання суб\’єктів до укладення договорів на вимогу іншого (управненого) суб\’єкта.
Низка правил, що допускають спонукання до укладення договору, встановлена в порядку конкретизації положень ст. 633 ЦК, що стосуються публічних договорів.
Leave a Reply