Науково-практичний коментар до ст. 1233 Цивільного кодексу України

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Коментар:

1. Глава 85 присвячена правовому регулюванню спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом поряд із спадкуванням за законом є одним з двох видів спадкування, закріплених у ст. 1217 ЦК. Термін \”спадкування за заповітом\” не означає протиставлення його спадкуванню за законом, а лише підкреслює заснованість такого спадкування на формально вираженій волі спадкодавця. Спадкування на підставі заповіту, хоча і зустрічається значно рідше, ніж спадкування за законом, проте саме йому віддається юридична перевага над положеннями, що визначають спадкування за законом (ч. 1, 2 ст. 1223 ЦК). Закон не забороняє успадкування однієї і тієї ж спадщини за заповітом і за законом (див. коментар до ст. 1217 ЦК).

2. ЦК України вперше наводить легальне визначення заповіту як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Можна сформулювати також наступне, розширене поняття заповіту. Заповіт – це правочин, який укладається фізичною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється в передбаченій законом формі, містить призначення спадкоємця (спадкоємців), а також може передбачати інші розпорядження, в тому числі покладати на спадкоємців обов\’язки щодо виконання вказівок заповідача особистого характеру.

Аналіз наведених визначень дозволяє виділити наступні ознаки, притаманні заповіту:

1) заповіт є правочином, оскільки підпорядковується загальним ознакам, властивим для останніх (дія особи, спрямована на досягнення юридичних наслідків, а саме на виникнення, зміну або припинення правовідносин; вольовий характер; вчинення суб\’єктом з необхідним обсягом цивільної дієздатності; в певній формі тощо).

Традиційно заповіт вважається одностороннім правочином, на що вказує також і ст. 1233 ЦК, визнаючи заповітом розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Односторонній характер заповіту не дозволяє віднести останній до різновиду договорів. Заповіт вважається укладеним тоді, коли заповідач висловив свою волю в передбаченій законом формі. Для дійсності заповіту не вимагається, щоб особи, призначені у ньому спадкоємцями, дали на це згоду. Лише після відкриття спадщини їхнє волевиявлення матиме значення – вони або приймуть спадщину за заповітом, або відмовляться від її прийняття. В цьому випадку матиме місце інший правочин – про прийняття (відмову від прийняття) спадщини, який також є одностороннім. З одностороннього характеру заповіту випливає така його ознака, як можливість його зміни або скасування заповідачем у будь-який час.

Разом з тим ст. 1243 ЦК надає право подружжю скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Причому у разі смерті одного з подружжя інший з подружжя не вправі відмовитися від спільного заповіту, а на майно, що є предметом спільного заповіту, нотаріус накладає заборону відчуження. Такий заповіт вже не володіє класичними ознаками одностороннього правочину, але не може бути визнаний і договором внаслідок відсутності домовленості про його укладення зі спадкоємцем;

2) заповіт є особистим розпорядженням, складення якого можливе лише самим укладачем. Вчинення заповіту через представника не допускається (ч. 2 ст. 1234 ЦК). Вчинення заповіту під впливом волі третіх осіб тягне за собою недійсність цього правочину як такого, що укладений з пороком волі (ч. 2 ст. 1257 ЦК України);

3) заповіт – це розпорядження, зроблене на випадок смерті. Тільки з часу відкриття спадщини особи, вказані у заповіті спадкоємцями, набувають право вступити у спадкові відносини. Слід підкреслити, що не будь-яке розпорядження, зроблене на випадок смерті, слід вважати заповітом. Так, договір страхування життя на користь третьої особи хоча і є розпорядженням фізичної особи на випадок своєї смерті, регулюється нормами не спадкового, а зобов\’язального права, і не може бути визнаний заповітом.

Водночас заповіт не має ознак правочину, який вчиняється під відкладальною обставиною (ч. 1 ст. 212 ЦК), тобто не відноситься до числа умовних правочинів. Даний висновок заснований на двох основних аргументах: а) наявність обставини у правочині, який вказаний у ч. 1 ст. 212 ЦК, означає те, що певна обставина може настати або не настати. Смерть же є явищем природним і незворотним, тобто таким, що неодмінно настане, невідомим залишається лише час його настання; б) обставина в умовному правочині ніколи не має основоположного значення. Це виявляється в тому, що якщо сторони правочину не поставлять його виникнення або зміну в залежність від настання або ненастання тих чи інших умов, даний правочин все одно матиме юридичну силу. Складання ж заповіту саме на випадок смерті є обставиною необхідною, а не випадковою, оскільки саме зі смертю спадкодавця пов\’язується відкриття спадщини і виникнення для спадкоємців за заповітом реальної можливості прийняти спадщину;

4) заповіт є правочином, який складається з суворим дотриманням форми. Цей акт повинен бути обов\’язково складений у письмовій формі і посвідчений відповідною посадовою особою. Винятки становлять випадки посвідчення секретних заповітів, що здійснюється нотаріусами без ознайомлення з текстом заповіту (ст. 1249 ЦК України). Недодержання форми заповіту та вимог щодо його посвідчення тягне за собою визнання заповіту нікчемним (ч. 1 ст. 1257 ЦК України);

5) основним змістом заповіту є призначення спадкоємця або спадкоємців, а також визначення юридичної долі майна (прав та обов\’язків спадкодавця), що виступає об\’єктом спадкового наступництва. Однак поряд з призначенням спадкоємців заповідач може в тексті заповіту зробити спеціальні розпорядження – заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України), покладення (ст. 1240 ЦК України), призначити виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України), підпризначити спадкоємця (ст. 1244 ЦК України), встановити сервітут (ст. 1246 ЦК України).

Крім того, заповідач має право покласти на спадкоємців обов\’язки щодо виконання вказівок немайнового характеру, наприклад виразити волю щодо місця та обряду його поховання (ч. 1 ст. 1240 ЦК). Слід, проте, мати на увазі, що заповіти, які складаються виключно з розпоряджень немайнового характеру, визнаються недійсними.