Науково-практичний коментар до ст. 83 Господарського процесуального кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 83 Господарського процесуального кодексу України

Стаття 83. Права господарського суду щодо прийняття рішення
 
Господарський суд, приймаючи рішення, має право:
1) визнати недійсним повністю чи у певній частині пов\’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
3) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов\’язання;
4) стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 цього Кодексу або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
5) стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення.
 
Коментар:
Вирішуючи господарський спір, суд може застосувати п. 1 коментованої статті, якщо буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству. У цьому випадку суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.
У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для цього договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, господарський суд у резолютивній частині рішення затверджує її.
Водночас, якщо господарський суд встановить, що підприємець, який є стороною у справі, належить до громадян, які відповідно до чинного законодавства не мають права займатися підприємницькою діяльністю або у встановленому законом порядку позбавлені права нею займатись (чи її певним видом), або займаються нею без законних підстав, господарський суд згідно із п. 1 коментованої статті визнає договір, укладений такою особою, недійсним повністю чи у певній частині, вирішуючи в такому разі питання про необхідність винесення окремої ухвали на адресу органу, що здійснив реєстрацію суб\’єкта підприємницької діяльності.
Відповідно до п. 2 коментованої статті господарський суд, приймаючи рішення з господарського спору, пов\’язаного з відшкодуванням шкоди, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов\’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 4 ст. 22 цього Кодексу визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов\’язок позивача.
Отже, п. 2 коментованої статті передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.
Слід мати на увазі, що Верховним Судом України у постанові від 13 липня 2004 р. у справі № 10/732 викладено правову позицію, згідно з якою \”суд, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити у позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду\”.
Оскільки норми Цивільного кодексу України закріплюють принцип повного відшкодування збитків, слід зважати на те, що збитки (прямі та упущена вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції.
Відповідні індекси розраховуються Державним комітетом статистики України з серпня 1991 р. щомісячно і публікуються, зокрема, у газеті \”Урядовий кур\’єр\”. Повідомлені друкованими засобами масової інформацїї з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники згідно зі статтями 19, 21 і 22 Закону України від 2 жовтня 1992 р. \”Про інформацію\” є офіційними і можуть використовуватися для визначення розміру завданих збитків.
Оскільки індекс інфляції є змінною величиною, позивач, який бажає стягнути збитки з урахуванням цього індексу, повинен у кожному конкретному випадку подати господарському суду обґрунтований розрахунок відповідної суми. \’
Оцінюючи поданий позивачем розрахунок, господарський суд повинен виходити з розміру збитків, обчисленого за цінами і тарифами, що діють в умовах інфляції.
Належна до стягнення сума з урахуванням індексу інфляції розраховується на момент пред\’явлення позову. Водночас господарський суд, приймаючи рішення про відшкодування збитків, на підставі п. 2 коментованої статті може, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи, виходити за межі позовних вимог і стягувати збитки у розмірі, обчисленому на день вирішення спору.
Пункт 3 коментованої статті надає право господарському суду у виняткових випадках зменшувати розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, яка порушила зобов\’язання. Однак ця норма не є підставою для зменшення розміру збитків, завданих неналежним виконанням зобов\’язання.
Отже, господарський суд має право прийняти рішення про зменшення неустойки (штрафу, пені) лише за дійсно виняткових обставин, а посилання на тяжкий фінансовий стан боржника як на підставу для зменшення неустойки коментована стаття не містить.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов\’язання, господарський суд повинен об\’єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов\’язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов\’язання, незначності прострочення у виконанні зобов\’язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.
Якщо невиконання або неналежне виконання зобов\’язання виникло з вини обох сторін (принцип змішаної відповідальності) суд повинен врахувати ступінь вини кожної зі сторін.
Чинним законодавством господарському суду не надане право зменшувати суму збитків, що підлягають відшкодуванню. Якщо господарський суд на підставі п. З коментованої статті зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню, то у випадку застосування залікової неустойки збитки відшкодовуються у частині, не покритій сумою неустойки, яку господарський суд фактично стягнув з боржника.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі № 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб\’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Отже, з дати оприлюднення цього Рішення Конституційного Суду України місцеві господарські суди мають у порядку, передбаченому ГПК України, приймати до свого провадження як позови з вимогами, що грунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору. У зв\’язку з викладеним суди з цієї дати не мають права застосовувати п. 4 коментованої статті.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.
У випадку нез\’явлення у засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, тільки якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У разі нез\’явлення у засідання господарського суду представника позивача, якщо його присутність було визнано обов\’язковою, суддя має право притягти позивача до відповідальності, встановленої п. 5 коментованої статті, або залишити позов без розгляду (п. 5 ст. 81 ГПК України), або вжити усі ці заходи одночасно, а також винести окрему ухвалу, як це передбачено ч. 1 ст. 90 ГПК України.
Щодо представника відповідача, то у разі нез\’явлення його за викликом господарського суду, суд має право відкласти розгляд справи (ст. 77 цього Кодексу) та вжити заходів, передбачених п. 5 коментованої статті або ст. 90 цього Кодексу, чи прийняти рішення за відсутності цього представника.
Крім цього, господарський суд має право застосувати санкцію у вигляді штрафу (п. 5 коментованої статті) за ненадання у встановлені строки до господарського суду відзиву на позовну заяву, матеріалів витребуваних судом, а також за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторони.
Господарський суд за власною ініціативою або, як правило, за клопотанням заінтересованої сторони має право відстрочити або розстрочити виконання прийнятого рішення.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

AlphaOmega Captcha Classica  –  Enter Security Code