Науково-практичний коментар до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України

Стаття 84. Зміст рішення
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому:
1) у вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб. При розгляді справи на підприємстві, в організації про це також вказується у вступній частині рішення;
2) описова частина має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження);
3) у мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обгрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення;
4) резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).
При задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються:
найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов\’язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;
розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 частини другої статті 83 цього Кодексу);
найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);
найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.
У спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов\’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
В резолютивній частині рішення вказується про визнання договору недійсним у випадках, передбачених у пункті 1 статті 83 цього Кодексу.
При задоволенні заяви про визнання акта недійсним в резолютивній частині вказуються найменування акта і органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (в якій саме частині).
Частину шосту виключено
В резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету.
Якщо у справі беруть участь кілька позивачів або відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них, або зазначається, що обов\’язок чи право стягнення є солідарним.
При розгляді первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів.
Коментар:
Частина 1 коментованої статті визначає структуру рішення господарського суду.
Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов\’язковими до виконання на всій території України.
У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 \”Про судове рішення\” звертається увага судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
У пунктах 1 – 3 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 \”Про судове рішення\” зазначається, що на підставі статті 124 Конституції України, частини першої статті 84 ГПК судові рішення ухвалюються іменем України і є обов\’язковими до виконання на всій її території.
У відповідності з статтею 4 ГПК України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом.
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з\’ясуванні такого:
– чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
– чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
– яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Рішення має таку структуру:
вступна частина;
описова частина;
мотивувальна частина;
резолютивна частина.
У п. 5 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 \”Про судове рішення\” звертається увага на те, що господарські суди повинні дотримувати передбаченої статтею 84 ГПК послідовності викладення рішення (вступна, описова, мотивувальна та резолютивна частини).
У вступній частині вказуються:
а) найменування господарського суду – повна назва господарського суду, який ухвалив судове рішення;
б) номер справи. Відповідно до п. 3.5 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75, з прийняттям позовної заяви до розгляду починається формування справи. Одночасно справі присвоюється номер. Номер справи присвоюється суддею, який її призначає. Він повинен містити порядковий номер судді, встановлений керівництвом суду у визначеному ним порядку, відокремлений похилою рискою від порядкового номера справи цього ж судді протягом поточного року. Номери процесуальних документів, які приймаються при вирішенні господарських спорів, мають відповідати номеру справи;
в) дата прийняття рішення – дата оголошення рішення відповідно до ст. 85 ГПК;
г) найменування сторін – найменування позивача й відповідача згідно з установчими документами (для юридичних осіб) або прізвище, ім\’я, по батькові (для фізичних осіб) так, як вони були зазначені у позовній заяві. Якщо під час розгляду справи відбулася зміна найменування юридичної особи, про це повинно бути зазначено у вступній частині рішення;
д) ціна позову – визначається у випадку, коли позовна вимога підлягає грошовій оцінці (майнова вимога), на підставі ст. 55 ГПК;
е) прізвище судді (суддів) – склад суду, який розглядав справу;
є) прізвище представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб, зокрема, експерта та перекладача;
ж) вказівка про розгляд справи на підприємстві, в організації. Але наразі, із скасуванням ст. 76 ГПК, процесуальним законом не передбачено розгляду справ на підприємстві, в організації.
У п. 7 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 \”Про судове рішення\” зазначено, що за наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій частинах рішення згідно зі статтями 26 та 27 ГПК повинний бути точно визначений їх статус – з самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. У залежності від цього слід формулювати мотивувальну та резолютивну частини рішень.
Описова частина рішення має містити:
а) стислий виклад вимог позивача – прохання позивача до суду та його обґрунтування;
б) стислий виклад відзиву на позовну заяву – прохання відповідача до суду та його обґрунтування;
в) стислий виклад заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу;
г) опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження).
Якщо під час розгляду справи позивач відповідно до ст. 22 ГПК змінив підставу або предмет позову, збільшив чи зменшив розмір позовних вимог, про це має бути зазначено в описовій частині рішення.
У п. 10 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 \”Про деякі питання практики призначення судової експертизи\” зазначено, що в описовій частині рішення, ухвали, постанови господарського суду обов\’язково має фіксуватися факт попередження судового експерта щодо відповідальності, передбаченої ст. ст. 384, 385 КПК України за дачу завідомо неправдивого висновку або відмову дати висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов\’язків.
У мотивувальній частині рішення вказуються:
а) обставини справи, встановлені господарським судом;
б) причини виникнення спору;
в) докази, на підставі яких прийнято рішення;
г) зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто. Слід зазначити, що цей припис не узгоджується зі ст. 78 ГПК, відповідно до якої про затвердження мирової угоди виноситься ухвала, а не рішення;
д) доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін;
е) законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення, – посилання на норми матеріального права, на підставі яких вирішено спір;
є) обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення – у випадку, коли відповідно до ст. ст. 83, 121 ГПК суд відстрочив чи розстрочив виконання рішення.
У п. 4 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 \”Про судове рішення\” дається вказівка господарським судам виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що у відповідності зі статтею 43 ГПК наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Резолютивна частина рішення має містити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 17.06.2003 р. у справі за позовом ТОВ \”Агрофірма \”Лан\” до НАСК \”Оранта\” про стягнення 1443214,69 грн. і за позовом ВАТ КБ \”Хрещатик\” до НАСК \”Оранта\” про стягнення 594994,51 грн. зазначається, що в разі об\’єднання в одному провадженні кількох вимог у резолютивній частині судового рішення має бути сформульовано, що саме постановив суд за кожною позовною вимогою.
Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).
У п. 9 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 \”Про судове рішення\” зазначено, що резолютивна частина рішення ні за яких умов не повинна викладатись альтернативно (наприклад: стягнути з відповідача певну суму або в разі відсутності коштів на його рахунку – звернути стягнення на належне йому майно). У випадку, коли такі альтернативні вимоги містяться у позовній заяві, господарському суду необхідно визначити предмет позову і вирішувати спір у залежності від характеру зобов\’язань відповідача.
У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо всіх вимог, які були предметом судового розгляду.
При цьому господарські суди повинні зазначати:
– у рішеннях за позовами про витребування майна чи про визнання права власності на майно – найменування майна, місце його знаходження (у спорі про передачу майна), а у разі необхідності – строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;
– у рішеннях щодо кількох відповідачів – ступінь відповідальності кожного з них;
– у рішеннях про визнання недійсними установчих документів суб\’єкта підприємництва – про обов\’язок власника (власників) або органу, уповноваженого створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому законом порядку. Копію такого рішення надсилати власнику (власникам) або зазначеному органу;
– у рішеннях про часткове задоволення майнових вимог – про відхилення решти вимог, припинення провадження або залишення без розгляду позову у цій частині;
– у рішеннях, якими надано відстрочку або розстрочку виконання (ст. 121 ГПК), – конкретні терміни їх виконання;
– у рішенні про вчинення певних дій або про утримання від певних дій – відповідний припис, наприклад: \”Такому-то звільнити таке-то приміщення (із зазначенням його найменування, місцезнаходження згідно з поштовою адресою, площі)\”, \”Такому-то утриматися від вчинення дій, які перешкоджають доступу такого-то у приміщення (із зазначенням тих же даних про приміщення)\”, а у разі необхідності – строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;
– у рішеннях зі справ, у яких мало місце поновлення строків позовної давності чи процесуальних строків, ця обставина зазначається як у мотивувальній, так і у резолютивній частинах рішення.
– у рішеннях зі спорів, пов\’язаних із стягненням грошових сум, – зокрема, дані, визначені в пункті 3 частини першої статті 19 Закону України \”Про виконавче провадження\”. У зв\’язку з цим господарським судам слід враховувати таке. Відповідні дані зазначаються згідно з поданою до господарського суду позовною заявою. За відсутності у позовній заяві даних про найменування (ім\’я) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційний код (індивідуальний ідентифікаційний номер) тощо необхідні відомості господарському суду слід витребувати у позивача і відповідача згідно з пунктом 4 статті 65 ГПК. Якщо позивачем не подані витребувані відомості, господарський суд залишає позов без розгляду на підставі пункту 5 статті 81 ГПК. Залежно від конкретних матеріалів і обставин справи в наказі господарського суду можуть бути зазначені банківські рахунки в національній або іноземній валюті, а також реєстраційні рахунки.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 19 Закону України \”Про виконавче провадження\” (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 10.07.2003 р. N 1095-IV) у виконавчому документі повинні бути, зокрема, зазначені найменування (для юридичних осіб) або ім\’я (прізвище, ім\’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб\’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб – платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо.
У п. 15 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 \”Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року\” Вищий господарський суд України на запитання, чи повинен господарський суд зазначати у резолютивній частині рішення про визнання договору неукладеним, відповів, що про визнання договору неукладеним може зазначатися виключно у мотивувальній частині рішення як про обставину справи, встановлену господарським судом (пункт 3 частини першої статті 84 ГПК).
Частина 2 коментованої статті визначає особливості змісту резолютивної частини рішення про задоволення позову. У цьому випадку резолютивна частина рішення повинна містити:
а) найменування сторони, на користь якої вирішено спір;
б) найменування сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов\’язана виконати відповідні дії;
в) строк виконання дій;
г) строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;
д) розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків);
е) розмір штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 ст. 83 ГПК, – у випадку, якщо суд застосував заходи процесуальної відповідальності, передбачені цими нормами;
є) найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);
ж) найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.
Частина 3 коментованої статті визначає особливості резолютивної частини рішення у спорах про укладання або зміну договору.
У спорі про укладання чи зміну договору в резолютивній частині рішення вказується рішення суду з кожної спірної умови договору. У даному випадку йдеться про врегулювання розбіжностей при укладанні чи зміні договору, тобто тоді, коли відповідний договір чи зміни до нього підписано сторонами з протоколом розбіжностей, які залишилися неврегульованими в досудовому порядку.
У спорі про спонукання укласти договір у резолютивній частині рішення повинні міститися умови, на яких сторони зобов\’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. У даному випадку йдеться про те, що одна з сторін взагалі ухиляється від обов\’язку укласти договір.
Частина 4 коментованої статті встановлює, що коли господарський суд на підставі п. 1 ст. 83 ГПК визнає недійсним повністю чи в певній частині пов\’язаний із предметом спору договір, який суперечить законодавству, він повинен зазначити про це в резолютивній частині рішення з посиланням на п. 1 ст. 83 ГПК.
Частина 5 встановлює особливості резолютивної частини рішення при задоволенні позову про визнання недійсним акта. При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині вказуються:
а) найменування акта;
б) найменування органу, що видав акт;
в) номер акта;
г) дата видання акта;
д) чи визнається акт недійсним повністю або частково. Якщо акт визнається недійсним частково, слід зазначити, в якій саме частині він визнається недійсним. Тобто слід зазначити, які саме пункти, речення чи їх частини визнані недійсними.
У роз\’ясненні Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 \”Про судове рішення\” даються такі вказівки.
У рішенні про визнання недійсним акта господарські суди повинні зазначати його номер і дату видання, найменування органу, що видав цей акт, а в разі визнання акта частково недійсним – також його конкретний пункт, абзац, частину, що визнається недійсною.
Визнаючи повністю або частково недійсним акт нормативного характеру державного чи іншого органу, у тому числі акт вищого чи центрального органу виконавчої влади, господарському суду слід також покладати на орган, що видав такий акт, обов\’язок опублікувати (оприлюднити) резолютивну частину рішення господарського суду в тому самому виданні (у той самий спосіб), де було опубліковано (оприлюднено) визнаний недійсним акт. Копію відповідного рішення необхідно надіслати Міністерству юстиції України чи його органу. У рішенні господарського суду має бути визначений термін, протягом якого повинна бути здійснена публікація (оприлюднення).
Визнаючи повністю або частково недійсним акт ненормативного характеру (індивідуальний акт), який доведено до відома та/або виконання певного кола юридичних чи фізичних осіб (крім самого позивача), що спричинило порушення прав чи завдало шкоди охоронюваним законом інтересам позивача, господарський суд зобов\’язує відповідача повідомити про резолютивну частину рішення зі справи тих же осіб і у той самий спосіб, яким до них було доведено цей акт, або в інший прийнятний для позивача спосіб та подати господарському суду у визначений ним термін докази такого повідомлення.
Частина 6 коментованої статті вимагає, щоб у резолютивній частині рішення було вказано про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету. Ці питання вирішуються на підставі відповідних норм ст. ст. 47 та 49 ГПК.
Частина 7 коментованої статті встановлює, що коли у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. Зазначена вимога випливає з того, що відповідно до ст. 23 ГПК позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.
Відповідно до частини 8 коментованої статті під час розгляду первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів. Тобто в такому випадку в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено про відмову чи задоволення первісного позову та про відмову чи задоволення зустрічного позову.
При підготовці тексту судового рішення слід також ураховувати вказівки, які давалися Вищим господарським судом України щодо змісту резолютивної частини рішення з окремих категорій справ.
У п. 8 роз\’яснення Вищого господарського суду України від 12.09.96 р. N 02-5/334 \”Про деякі питання практики вирішення спорів, пов\’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств\” зазначено, що в разі прийняття господарським судом рішення про зобов\’язання відповідного органу здійснити державну реєстрацію суб\’єкта підприємницької діяльності в резолютивній частині такого рішення слід зазначити термін, протягом якого цей орган зобов\’язаний видати свідоцтво про державну реєстрацію. При цьому господарський суд не зв\’язаний вимогами законодавства щодо терміну здійснення державної реєстрації відповідним державним органом. У п. 20 цього ж роз\’яснення зазначено, що, приймаючи рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів та/або рішення про створення підприємства, а так само про скасування державної реєстрації суб\’єкта підприємницької діяльності, господарському суду у резолютивній частині рішення слід зобов\’язувати власника (власників) або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому законом порядку.
У п. 8.9 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 24.12.99 р. N 02-5/602 \”Про деякі питання практики вирішення спорів, пов\’язаних із застосуванням Закону України \”Про заставу\” зазначено, що в резолютивній частині рішення в разі задоволення позову про звернення стягнення на заставлене майно слід зазначати суму вимоги, що задовольняється за рахунок заставленого майна на момент прийняття судового рішення.
У п. 8 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 \”Про деякі питання практики вирішення спорів, пов\’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів\” зазначено: якщо у зв\’язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав відповідати новим вимогам, його може бути визнано недійсним з моменту набрання чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє.
У п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 31.01.2001 р. N 01-8/98 \”Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов\’язані із здійсненням права власності та його захистом\” зазначено: якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, у резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії, які повинен вчинити відповідач щодо усунення порушень права власника, і строк виконання цих дій. У разі невиконання такого рішення господарський суд видає наказ на примусове виконання рішення.
У п. 1.4 роз\’яснення Вищого арбітражного суду України від 27.06.2001 р. N 02-5/744 \”Про деякі питання практики вирішення спорів, пов\’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища\” зазначено: якщо в судовому засіданні буде встановлено можливість відновлення навколишнього природного середовища за рахунок особи, яка порушила природноресурсове, природоохоронне законодавство про забезпечення екологічної безпеки, у рішенні господарського суду необхідно зазначити конкретні заходи щодо відновлення навколишнього природного середовища та строки їх здійснення.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

AlphaOmega Captcha Classica  –  Enter Security Code