Науково-практичний коментар до ст. 144 Господарського кодексу України

 

1. Майнові права та майнові обов\’язки суб\’єкта господарювання можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

з інших обставин, з якими закон пов\’язує виникнення майнових прав та обов\’язків суб\’єктів господарювання.

2. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Коментар:

Серед підстав виникнення майнових прав та обов\’язків суб\’єктів господарювання чільне місце посідають угоди. Причому законодавець надає можливість даним суб\’єктам укладати угоди, які передбачені чинним законодавством, так і не передбачені, так звані непоіменовані договори. Останні хоч і не передбачені в законодавстві, але не повинні йому суперечити. Майнові зобов\’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Книгою 5 ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Слід відзначити, що у новому ЦК України, в ГК України, СК України не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як \”правочин\”, \”угода\”, \”договір\”, а відтак постає питання про принципи їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності. Поділяємо позицію О. В. Дзери, який вважає, що базовим критерієм тут має слугувати положення ст. 11 ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов\’язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально серед цих підстав не зазначені ні угоди, ні так звані \”домовленості\”. Однак не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, нормативно-правові акти містять посилання на угоди в розумінні договорів, а також на те, що терміни стали звичними для населення і правознавців. Тому необхідно сприйняти наступну концепцію співвідношення зазначених термінів:

– двосторонні і багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами;

– договори й угоди – тотожні поняття;

– термін \”домовленість\” необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

Отже, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних та господарських прав і обов\’язків.

Правочин є юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних і господарських прав та обов\’язків. Такі права та обов\’язки реалізуються в межах цих правовідносин і вони є його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних та господарських правовідносин, передбачених законом. У системі таких юридичних фактів правочини займають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення прав та обов\’язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди), притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб\’єкта права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного правового результату для себе або інших осіб.

Правомірність угоди означає, що вона не повинна порушувати відповідні вимоги закону, загальні та спеціальні законодавчі заборони (див. також коментар до ст. 179 цього Кодексу).

Майнові права та майнові обов\’язки суб\’єкта господарювання можуть виникати, зокрема, й: з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом; внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом; внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності.

Майнові права та майнові обов\’язки суб\’єкта господарювання можуть виникати також внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана внаслідок каліцтва, іншого ушкодження здоров\’я або смерті фізичної особи через дію непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом (ст. 1166 ЦК України).

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов\’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов\’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Набувач зобов\’язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов\’язана відшкодувати потерпілому всі доходи, які вона одержала або могла одержати від майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов\’язана повернути доходи.

У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 ЦК України).

Не підлягають поверненню безпідставно набуті:

– заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої внаслідок каліцтва, іншого ушкодження здоров\’я або смерті, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;

– інше майно, якщо це встановлено законом (ст. 1212 – 1215 ЦК України).

Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі – державна реєстрація прав) – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (Закон України \”Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень\” від 01.07.2004 р.).

Обов\’язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:

1) право власності на нерухоме майно;

2) речові права на чуже нерухоме майно:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право постійного користування земельною ділянкою;

г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік.

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації згідно з цим Законом;

3) обмеження речових прав.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності. Державна реєстрація прав на нерухоме майно територіальної громади здійснюється за заявою органу, уповноваженого управляти комунальним майном. Реєстрація права власності повинна передувати реєстрації інших речових прав на таке майно та їх обмежень і провадитися в разі вчинення правочину щодо такої нерухомості, встановлення обмежень речових прав на таку нерухомість.