Науково-практичний коментар до ст. 85 Кримінального процесуального кодексу України

 

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

 

Коментар:

1. Належність доказів – це їх властивість бути засобами пізнання вчиненого у минулому кримінального правопорушення, що зумовлюється тими об\’єктивними зв\’язками, які існують між ними і обставинами минулої події кримінального правопорушення. Відсутність такої взаємозалежності свідчить про відсутність доказів. Зв\’язок фактичних даних з обставинами вчинення кримінального правопорушення, їх слідами, що відбиваються у навколишньому середовищі, дає змогу виділити і закріпити в законі обов\’язкову ознаку доказів – їх належність. Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження. Зміст фактичних даних визначається індивідуальними ознаками кримінального правопорушення. Тому дати хоча б приблизний перелік усіх даних про факти, що можуть обумовлювати докази, практично неможливо. Тим не менше у кримінальному процесуальному і кримінальному законодавстві існує низка приписів, керуючись якими органи досудового розслідування і суд, з урахуванням обставин вчинення конкретного кримінального правопорушення, можуть вирішувати питання про належність доказів. Так, уст. 91 КПК сформульовані обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Це критерії, які вказують на істотні обставини, знання яких дозволяє досягти завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК).

Не можна судити про належність доказів, якщо не відомі обставини, що підлягають доказуванню. Вони (а також проміжні та побічні факти) первинні відносно доказів. Останні вторинні і похідні від фактів об\’єктивної дійсності.

Не менш важливим для визначення неналежності доказів є сформульовані у кримінальному законодавстві склади злочинів, що є конкретизацією окремих обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

 

Належність доказів також пов\’язана з характером санкцій, оскільки у статтях 66, 67 КК вказані обставини, що пом\’якшують і обтяжують покарання, які виключають кримінальну відповідальність (злочинність діяння) (статті 36-43 КК), передбачають звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44-49 КК).

Належність доказів також визначається тим, що вони прямо чи побічно підтверджують існування чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження. Іншими словами, йдеться про використання в доказуванні прямих і непрямих доказів. Прямий доказ – такий, що прямо і безпосередньо (одноступенево) вказує на ті факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це така доказова процедура, коли знання про факти і обставини грунтуються на повідомленні осіб, які безпосередньо спостерігали даний факт у дійсності. Наприклад, показання свідка про те, що він особисто бачив нанесення обвинуваченим ножем тілесних ушкоджень потерпілому. Із цього випливає, що між доказом і тезою, яка доводиться, не існує проміжних ланок. їх зв\’язок має одноступеневий характер. З точки зору логіки прямі докази містять фактичні дані про ті факти і обставини, що підлягають доказуванню, у них теза і аргументи збігаються. Виходячи із обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), прямим слід вважати такий доказ, який прямо встановлює обставини, що підлягають доказуванню, або один із його елементів, указаних у законі.

На відміну від прямих доказів непрямі докази обґрунтовують обставини, які підлягають доказуванню не прямо, а опосередковано через проміжні факти шляхом послідовних висновків. Так, у показаннях свідка зазначається, що він бачив на місці вбивства потерпілої двох молодиків, що збігається з часом вчинення злочину. Перший ступінь висновку свідчить про те, що дійсно поблизу місця події перебувало ДВОЄ молодиків, із цього проміжного факту випливає, що, можливо, вони причетні до випадку вчинення злочину (другий ступінь висновку). У даному випадку показання свідка є непрямим доказом причетності до вбивства, оскільки воно використано для обґрунтування факту місця і часу перебування вказаних осіб і причетності до вбивства. Саме з такими фактами пов\’язують поняття непрямих доказів. З логічної сторони непрямі докази виконують подвійну роль у структурі доказу: з одного боку, вони є частковою тезою доказу, з другого – доведена теза стає аргументом доведення наступної, основної тези. Завдяки своєму перехідному характеру зазначені факти виділено в окрему групу доказових фактів, що отримали назву проміжних фактів. їх слід відмежовувати від побічних фактів, які не перебувають у зв\’язку з фактом вчинення кримінального правопорушення конкретною особою, але знаходяться на паралельній лінії зв\’язку з проміжними фактами. Так, факт близьких взаємин, хорошого слуху, зору, чуттєвої звукозаписувальної апаратури може підтверджувати факт проміжний, але в жодному разі не вчинення кримінального правопорушення. Побічні факти виконують по суті контрольну функцію щодо достовірності чи недостовірності існування проміжного факту. їх перелік неможливо передбачити в законі, тому в ст. 85 КПК вказується: \”та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження\”.

Непрямі докази – це отримані у встановленому законом порядку і досліджені в судовому засіданні відомості про факти і обставини, що передували, супроводжували або виникли внаслідок кримінального правопорушення і які безпосередньо не вказують на його існування чи відсутність, але через перебування в об\’єктивних формах зв\’язків з іншими фактами і обставинами встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, та інші обставини, що мають значення для кримінального провадження. Залежно від форм зв\’язків між фактами і обставинами, вони підлягають доказуванню. Таким чином, характерними ознаками непрямих доказів є те, що вони:

1) одночасно виступають як прямі і непрямі докази (аргументи). Відносно проміжного факту (часткової тези) такі докази е прямими, відносно головного факту (основної тези) – непрямими, оскільки доводять його опосередковано, за допомогою посередньої ланки – часткової тези;

2) жоден із непрямих доказів (аргументів), взятий ізольовано, не може самостійно і достовірно підтверджувати основну тезу, а висновок про зв\’язок окремого непрямого доказу з головним фактом завжди має ймовірний характер.

Непрямі докази класифікується на докази: 1) до злочинної, злочинної та після злочинної діяльності (за хронологічними зв\’язками); 2) що вказують на причину, наслідок або умову вчинення кримінального правопорушення (за генетичними зв\’язками); 3) що встановлюють позитивні і негативні обставини (за кореляційними зв\’язками); 4) які встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для вирішення кримінального провадження (за функціональними зв\’язками).

Установлення належності доказів не є одноактним. Зазвичай воно пов\’язується з пізнанням фактів і обставин вчинення кримінального правопорушення. На початкових етапах доказування належність доказів визначається на рівні ймовірного знання, а остаточний висновок – при прийнятті кінцевих рішень по кримінальному провадженню, при встановленні обставин матеріально-правового характеру на основі доказів. Це не усуває труднощів у вирішенні питань про належність доказів. Кожен доказ індивідуальний. Ступінь складності встановлення його належності визначається багатьма факторами: особливостями злочину чи кримінального проступку, що розслідуються, кількістю і якістю інформації, обсягом відомих та передбачуваних фактів, їх характером та зв\’язком з іншими фактами.

Отже, належність доказів – це їх здатність своїм змістом встановлювати факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження.

Докази відповідатимуть вимогам належності, якщо їх зміст буде вказувати:

1) на обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК);

2) на інші факти і обставини, що мають значення проміжних та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обґрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню;

3) щодо інших доказів – на їх наявність чи відсутність, достовірність чи недостовірність, допустимість чи недопустимість.