Науково-практичний коментар до ст. 88 Кримінального процесуального кодексу України

 

1. Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Докази та відомості, передбачені частиною першою цієї статті, можуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

 

Коментар:

1. Правила доказування спрямовані на те, щоб не допустити побічних міркувань і упереджень при прийнятті відповідних рішень. Тому у процесі доказування повинні залучатися найбільш достовірні докази, які б не заводили суб\’єктів доказування в оману і не спричиняли більш вагомий психологічний вплив, ніж їх фактична сторона. Виходячи з цього доказ, який підтверджує обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), може не допускатися до процедури доказування, коли його доказове значення істотно менше, ніж загроза несправедливого засудження особи, зважаючи на те, що доказ може ввести в оману, завдати більшого емоційного впливу, ніж інші докази по даному факту. Отож, сторона обвинувачення не повинна подавати докази поганої репутації підозрюваного, обвинуваченого для доведення можливого вчинення ними кримінального правопорушення, в якому вони підозрюються чи обвинувачуються.

 

Чинний кримінальний процесуальний закон виходить із того, що кожний доказ у кримінальному провадженні має адресне призначення – доказувати певні факти і обставини, що підлягають доказуванню (ст. 91 КПК). Виходячи з цього, і з метою диференціації доказів залежно від тези, що підлягає доведенню, докази поділяються на ті, що доводять: 1) елементи складу кримінального правопорушення, про наявність яких стверджується в обвинувальному акті, і спростовують заяву обвинуваченого про його невинуватість; 2) факти, на які посилається захист, але дійсність яких спростовує сторона обвинувачення (алібі, виправдовуючі чи пом\’якшуючі вину обставини); 3) факти, що вказують на мотиви і можливості вчинення кримінального правопорушення; 4) факти, що вказують на поведінку, яка передувала вчиненню кримінального правопорушення; 5) факти, що вказують на поведінку особи після вчинення кримінального правопорушення; б) факти, що впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обтяжують чи пом\’якшують покарання, що виключають кримінальну відповідальність і є підставою для закриття кримінального провадження чи звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; 7) факти, що характеризують особу підозрюваного та обвинуваченого. Останні, якщо не належать до предмета кримінального провадження, є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Така заборона має на меті убезпечити суд від упередженого ставлення до підозрюваного, обвинуваченого, яке може виникнути при використанні деяких фактів стороною обвинувачення як аргументу для підтвердження винуватості у вчиненні кримінального правопорушення. Це стосується судимостей підозрюваного, обвинуваченого або окремих рис їх характеру. Із числа доказів може бути виключений доказ, допустимий з точки зору вимог закону, якщо він не несе повної інформації, порівняно з тією, що отримана з інших джерел, але може спричинити значний психологічний та емоційний вплив на формування внутрішнього переконання. Вони не перебувають у безпосередніх причинно-наслідкових, хронологічних зв\’язках із кримінальним правопорушенням, що розслідується, а характеризують підозрюваного, обвинуваченого як члена суспільства. Такі докази вказують на соціально-психологічну характеристику особи, свідчать про її ставлення до соціальних обов\’язків, ступінь моральної деформації. Факт \”хорошого характеру\” підозрюваного, обвинуваченого (репутації) може свідчити про малоймовірність вчинення кримінального правопорушення, а в тих випадках, коли факт вчинення діяння викликатиме розумні сумніви, особа може бути виправдана, враховуючи добру попередню репутацію. Навпаки, факт негативної поведінки (репутації) не може бути допущений до доказування ймовірної винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Водночас в окремих випадках із положення, закріпленого у ч. 1 коментованої статті, може бути виняток, коли необхідно пояснити природу дій підозрюваного, обвинуваченого, виявлення його стану свідомості, намірів, умислу, систематичності в поведінці за наявності таких умов: сторони погодяться на допуск таких доказів, якщо вони матимуть значення для індивідуалізованої міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності; якщо пояснюють мотиви, умисел підозрюваного, обвинуваченого, їх готування до вчинення кримінального правопорушення; коли підозрюваний, обвинувачений подають докази своєї позитивної репутації; якщо підозрюваний чи обвинувачений використовують докази для дискредитації свідка з тим, щоб посіяти сумніви щодо його показань.

Такі докази використовуються в доказуванні лише тією мірою, наскільки можуть надати допомогу в пізнанні події кримінального правопорушення, визначенні розумної індивідуалізації міри покарання чи звільнення від нього. Залежно від кількості і якості зазначені докази можуть додатково впливати: 1) на вибір санкцій суду, встановлених у матеріальному законі альтернатів, але в межах конкретної санкції; 2) на обґрунтування санкції нижче межі, встановленої законом для даного виду кримінального правопорушення або умовного засудження; 3) на прийняття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності; 4) на визнання особи такою, що втратила суспільну небезпеку і не потребує виправлення, не підлягає покаранню, передбаченому кримінальним законом.

3. Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.