Науково-практичний коментар до ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України

 

1. Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим І вмотивованим.

2. Законним с рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

3. Обґрунтованим с рішення, ухвалене судом на підставі об\’єктивно з\’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

4. Вмотивованим с рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

 

Коментар:

1. Судове рішення у кримінальному провадженні є актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Тому слід неухильно додержувати вимог про законність, обґрунтованість та вмотивованість вироку і ухвали в кримінальному провадженні.

Крім того, слід мати на увазі таку властивість судових рішень, як їх загальнообов\’язковість, оскільки вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному КПК, є обов\’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України (ч. 2 ст. 21 КПК).

Водночас ст 90 КПК встановлено, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією і міжнародними договорами, згода на обов\’язковість яких надана BP України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів. Виключення з цього правила визначені у ст. 198 КПК. А саме, висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

У наведеному контексті доцільно навести положення ч. 2 ст. 467 КПК. Адже з набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів у конкретному кримінальному провадженні.

2. Вимога щодо компетентності судді, який ухвалив судове рішення, випливає з положень ст. 6 КЗПЛ, а саме, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи судом, встановленим законом. Отже, на рівні європейських стандартів визначено право на суд, встановлений законом. При цьому в ст. 8 ЗУ \”Про судоустрій і статус суддів\” встановлено право на повноважний суд. Так, у цитованій статті записано, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Суддя розглядає справи, одержані згідно з порядком розподілу судових справ, установленим відповідно до закону. На розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання судді чи будь-яких інших осіб. У зв\’язку з цим слід зауважити, що у суді функціонує автоматизована система документообігу суду, що забезпечує, зокрема, об\’єктивний та неупереджений розподіл матеріалів кримінального провадження між суддями з додержанням принципів черговості та однакової кількості проваджень для кожного судді та визначення присяжних для судового розгляду з числа осіб, які внесені до списку присяжних (ст. 35 КПК).

 

Склад суду визначається відповідно до вимог ст. 31 КПК. Так, наприклад, за загальним правилом кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснюється професійним суддею одноособово. Проте кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних.

Кримінальне провадження в апеляційному та касаційному порядках, за загальним правилом, здійснюється колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів, при цьому кількість суддів має бути непарною.

Кримінальне провадження у ВСУ з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, здійснюється Судовою палатою у кримінальних справах ВСУ. У разі коли підставою для перегляду судових рішень ВСУ були обставини, встановлені п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, справа розглядається на спільному засіданні всіх судових палат ВСУ.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд у такому самому кількісному складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Правила територіальної та інстанційної підсудності викладені у статтях 32,33 КПК. Також у ст. 34 КПК викладено правила направлення кримінального провадження з одного суду до іншого.

На забезпечення законності кримінального провадження, а отже, і рішень, ухвалених компетентним судом, спрямована дія засади кримінального провадження – законності (ст. 9 КПК). Так, під час кримінального провадження суд зобов\’язаний неухильно додержуватися вимог Конституції, КПК, міжнародних договорів, згода на обов\’язковість яких надана ВР України, вимог інших актів законодавства. При здійсненні кримінального провадження судом не може застосовуватися закон, який суперечить КПК.

У разі якщо норми КПК суперечать міжнародному договору, згода на обов\’язковість якого надана ВР України, судом застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. При цьому кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

У випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК.

У частині 2 коментованої статті йдеться про те, що рішення повинні бути ухвалені компетентним судом згідно з нормами матеріального права.

Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо таке рішення ухвалено незаконним складом суду або порушено правила підсудності.

3. Обґрунтованість ухвали або вироку означає відповідність висновків суду, слідчого судді у рішенні фактичним обставинам, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Отже, винесення обґрунтованого судового рішення є результатом пізнання судом обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК). Зазначені обставини повинні бути підтверджені показаннями, речовими доказами, документами, висновками експертів.

Також слід зауважити, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Отже, суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них (ст. 95 КПК).

Відповідно до ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв\’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. При цьому слід мати на увазі, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Прийняття судом або слідчим суддею необгрунтованого рішення може бути наслідком істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, що, у свою чергу, тягне за собою скасування такого судового рішення.

4. Право на отримання мотивованого судового рішення є процесуальним елементом права на справедливий суд (ст. 6 КЗПЛ).

ЄСПЛ стосовно мотивованості судового рішення виробив таку позицію. А саме, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов\’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п. 1 ст б КЗПЛ зобов\’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов\’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов\’язаний виправдати свої дії, навівши обгрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення ЄСПЛ у справах \”Ван де Хурк проти Нідерландів\”, \”Гарсія Руїс проти Іспанії\”, \”Іро Баланіт проти Іспанії\”, \”Кузнсцов та інші проти Росії\”, \”Руїс Торіха проти Іспанії\”, \”Серявін та інші проти України\”, \”Суомінен проти Фінляндії\”, \”Татішвілі проти Росії\”, \”Хаджіанастасіу проти Греції\”, \”Хіггінс та інші проти Франції\”, \”Гірвісаарі проти Фінляндії\”),

Таким чином, можна зробити висновок про те, що невмотивованість судового рішення є підставою для його скасування у зв\’язку з порушенням норм процесуального права незалежно від доводів, викладених в апеляційній чи касаційній скарзі.

Що ж до рішень судів вищестоящих інстанцій, то ЄСПЛ у своїх рішеннях висловив низку наступних міркувань. Так, ЄСПЛ стосовно мотивованості ухвал судів апеляційної або касаційної інстанцій указав, що, відхиляючи скаргу, суд у принципі може обмежитися прийняттям мотивів винесеного попереднього судового рішення. Однак ЄСПЛ у своїх постановах указував, що порушення права на справедливий розгляд за ст. 6 КЗПЛ буде мати місце у випадках: відмови суду розглядати в своєму рішенні доводи, засновані на КЗПЛ, які до того ж були ясно і повно викладено, відмови суду оцінювати доводи заявника, засновані на Конституції, відмови суду касаційної інстанції в задоволенні скарги заявника без оцінки доказів по суті, тобто без будь-якої мотивації, лише шляхом відтворення в судовій ухвалі тексту рішення нижчестоящого суду (див. рішення ЄСПЛ у справах \”Гарсія Руїс проти Іспанії\”, \”Іро Баланіт проти Іспанії\”, \”Проніна проти України\”, \”Хелле проти Фінляндії\”, \”Татішвілі проти Роси\”).

Наведені вимоги стосуються як судових рішень, прийнятих у формі ухвали, так і у формі вироку. Так, насамперед вмотивованими повинні бути судові рішення у формі ухвали щодо обмеження основоположних прав і свобод людини: про затримання особи; про проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку; про позбавлення або обмеження права власності тощо.

Вартими уваги в контексті мотивованості вироку є правові положення, викладені в окремих рішеннях ЄСПЛ. Так, у справі \”Болдя проти Румунії)) ЄСПЛ підкреслив, що суд першої інстанції не здійснив розгляд усіх складових елементів правопорушення і зовсім не аналізував докази, надані заявником, що йому б надало можливість, у разі необхідності, ухвалити вмотивоване рішення, чого йому в справі не вдалося зробити.

Також вимога до суду наводити мотиви власних рішень мас ураховувати і будь-які незвичні риси процесу, зокрема в судах присяжних, у яких присяжні засідателі не зобов\’язані наводити мотивів свого внутрішнього переконання (див. рішення ЄСПЛ у справі \”Папон проти Франції\”).