Науково-практичний коментар до ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України | Адвокат Прокопенко Вадим, г. Киев

Науково-практичний коментар до ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України

Стаття 373. Види вироків
 
1. Виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:
1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;
2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;
3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав
для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 284 цього Кодексу.
2. Якщо обвинувачений визнається винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, суд ухвалює обвинувальний вирок і призначає покарання, звільняє від покарання чи від його відбування у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, або застосовує інші заходи, передбачені законом України про кримінальну відповідальність.
3. Обвинувальний вирок не може грунтуватися на припущеннях {ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
 
Коментар:
1. Доведення вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим покладається на сторону обвинувачення. Адже ніхто не зобов\’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ст. 17 КПК). При цьому сторона обвинувачення зобов\’язана доводити винуватість особи поза розумним сумнівом як у вчиненні кримінального проступку, так і у вчиненні злочину. Якщо сторона обвинувачення не доведе вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим – судом ухвалюється виправдувальний вирок. Тому кримінальний процесуальний закон розрізняє два види вироків: виправдувальний та обвинувальний.
В одному кримінальному провадженні суд ухвалює лише один вирок. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох кримінальних правопорушень, і по одному з них визнається винуватою у пред\’явленому обвинуваченні, а по інших – визнається невинуватою у пред\’явленому обвинуваченні, суд ухвалює один вирок, в якому зазначається рішення про визнання її винуватою у пред\’явленому обвинуваченні за одне кримінальне правопорушення та про визнання її невинуватою у пред\’явленому обвинуваченні та виправдання в інших правопорушеннях. Такий вироку кінцевому рахунку є обвинувальним.
 
Утім, коли судове провадження здійснюється стосовно декількох обвинувачених та один із них визнається винуватим у пред\’явленому обвинуваченні і суд засуджує його, а щодо інших – суд визнає їх невинуватими у пред\’явленому обвинуваченні, рішення суду про визнання особи винуватою у пред\’явленому обвинуваченні є обвинувальним вироком, а рішення суду про визнання інших обвинувачених невинуватими у пред\’явленому обвинуваченні та їх виправдання – виправдувальним вироком.
Також зі змісту ч. 1 коментованої статті випливає, що виправдувальний вирок постановляється за наявності однієї з таких підстав: не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдання за будь-якою з наведених підстав означає повну реабілітацію обвинуваченого та підтверджує його непричетність до кримінального правопорушення. Саме тому в разі визнання особи виправданою у резолютивній частині вироку зазначається рішення про поновлення в правах, обмежених під час кримінального провадження (ч. 4 ст. 374 КПК).
У статті 130 КПК записано, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ЗУ \”Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду\” (зі змінами, внесеними ЗУ \”Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв\’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України\”), виникає у випадках постановления виправдувального вироку суду (ст. 2). Право на поновлення в правах може полягати, наприклад, відповідно до ст. 6 ЗУ \”Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду\” у поновленні виправданого на колишній роботі (посаді).
Підстави виправдання обвинуваченого багато в чому визначають долю цивільного позову. Так, у разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також якщо в судове засідання не прибув цивільний позивач, його представник чи законний представник, крім випадків, встановлених ст. 326 КПК, суд залишає позов без розгляду (ст. 129 КПК).
Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом таких підстав для закриття кримінального провадження, як відсутність події кримінального правопорушення та відсутність у діянні складу кримінального правопорушення. Відсутність події кримінального правопорушення є можливою у разі, наприклад, коли подія була викликана природним явищем, а не вчинком людини.
Відповідно до КК суд ухвалює виправдувальний вирок у зв\’язку з відсутністю в діянні складу кримінального проступку або злочину. Про відсутність у діянні складу злочину, коли дії обвинуваченого відповідно до кримінального закону: не є злочином; дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11); не є злочинними в силу прямої вказівки закону (наприклад, вчинені в стані необхідної оборони (ст. 36 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК) або затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК)).
2. Різновидами обвинувальних вироків є вироки, які ухвалені судом присяжних та якими затверджено угоду і призначено узгоджену сторонами міру покарання (ст. 475 КПК).
Серед обвинувальних вироків виходячи з вимог КК слід розрізняти: вироки з призначанням покарання; вироки зі звільненням від покарання; вироки зі звільненням від відбування покарання; вироки із застосуванням інших заходів.
Суд ухвалює обвинувальний вирок із призначанням покарання за вчинений злочин, яке засуджений повинен відбувати, коли вважає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ст. 65 КК) та немає перешкод для його призначення. Суд, призначаючи покарання, повинен визначити вид та розмір покарання.
Разом з тим обвинувальний вирок із призначенням покарання та звільненням від його відбування суд ухвалює: якщо законом про амністію особа звільняється від відбування покарання, призначеного їй судом (ст. 86 КК та ЗУ \”Про застосування амністії в Україні\”); якщо строк попереднього ув\’язнення (строки тримання особи під вартою, застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту) у даному кримінальному провадженні з урахуванням правил, встановлених ст. 72 КК, повністю поглинає строк покарання, призначеного засудженому; у зв\’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК); якщо неповнолітній звільняється від відбування покарання з випробуванням (ст. 104 КК).
Суд ухвалює обвинувальний вирок зі звільненням від покарання за вчинений злочин, зокрема, коли дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання (ст. 75 КК) або коли неповнолітній звільняється від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).
3. Обвинувальний вирок повинен грунтуватися лише на належних та допустимих доказах, коли у кримінальному провадженні досліджено всі версії, які мали місце, з\’ясовано та оцінено всі суперечності.
Акцентуємо увагу на ст. 62 Конституції, у якій записано, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У наведеному контексті відповідну актуальність має правова позиція КСУ, висловлена ним у рішенні від 20.10.2011 р. по справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення ч. З ст. 62 Конституції. А саме, що в аспекті конституційного подання щодо суб\’єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення ч. З ст. 62 Конституції, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може грунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених ЗУ \”Про оперативно-розшукову діяльність\”, особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.