Науково-практичний коментар до ст. 424 Кримінального процесуального кодексу України | Адвокат Прокопенко Вадим, г. Киев

Науково-практичний коментар до ст. 424 Кримінального процесуального кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 424 Кримінального процесуального кодексу України

Стаття 424. Судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку
1. У касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції.
2. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження.
3. Вирок суду першої інстанції на підставі угоди після його перегляду в апеляційному порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок можуть бути оскаржені в касаційному порядку:
1) засудженим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без згоди засудженого на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами четвертою – сьомою статті 474 цього Кодексу, у тому числі нероз\’яснення засудженому наслідків укладення угоди;
2) потерпілим, його представником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без згоди потерпілого на призначенім покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами шостою чи сьомою статті 474 цього Кодексу; нероз\’яснення потерпілому наслідків укладення угоди;
3) прокурором виключно з підстав: призначення судом покаранім менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з частиною четвертою статті 469 цього Кодексу угода не може бути укладена.
4. Ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку, а також ухвала суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на таку ухвалу оскарженню в касаційному порядку не підлягають.
 
Коментар:
1. Касаційне провадження є важливою стадією у кримінальному провадженні, що забезпечує право особи на оскарження судового рішення суду першої інстанції після його перегляду в апеляційному порядку та вироки або ухвали апеляційного суду щодо цих рішень.
Головним завданням суду касаційної інстанції є перевірка законності і обгрунтованості судових рішень першої та апеляційної інстанцій, що дає змогу своєчасно виправити допущені ними порушення норм матеріального і процесуального права, реалізувати гарантоване Конституцією України право особи на судовий захист.
Перелік судових рішень, які можуть бути предметом розгляду суду касаційної інстанції, визначено у ст. 424 КПК. Зокрема, у касаційному порядку можуть бути оскаржені після їх перегляду в апеляційному порядку такі судові рішення першої інстанції: 1) вироки (обвинувальний та виправдувальний); 2) ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру; 3) ухвали про відмову у застосуванні примусових заходів медичного характеру; 4) ухвали про застосування примусових заходів виховного характеру; 5) ухвали про відмову у застосуванні примусових заходів виховного характеру; 6) судові рішення (вирок, ухвали) суду апеляційної інстанції, постановлені щодо цих рішень суду першої інстанції.
2. Крім зазначених судових рішень, до суду касаційної інстанції можуть бути оскаржені й інші ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції щодо цих рішень за умови, що такі судові рішення перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, за винятком тих, оскарження яких відповідно до положень КПК взагалі або в касаційному порядку не передбачено.
Слід зазначити, що в кримінальному провадженні суд може приймати певну кількість судових рішень, зокрема про задоволення клопотання або відмову в його задоволенні, вирішувати питання відводу окремих учасників судового провадження або відмовляти у відводі, давати судові доручення, обирати або змінювати запобіжні заходи тощо. Усі ці судові рішення об\’єднує те, що вони приймаються під час судового провадження і не перешкоджають подальшому кримінальному провадженню. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження. Натомість судове рішення, яке перешкоджає подальшому кримінальному провадженню, – це рішення, постановлене судом по суті кримінального провадження щодо визнання особи винною у вчиненні інкримінованого злочину, виправдання особи, застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру тощо. До переліку таких рішень, крім зазначених у ч. 1 цієї статті, слід віднести також ухвали про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених у пп. 4-8 ч. 1 та ч. 2 ст. 284 КПК, про повернення апеляційної скарги або відмову у відкритті провадження суддею апеляційної інстанції згідно з ч. 6 ст. 299 КПК, про скасування рішення про видачу (екстрадицію) особи відповідно дрч. 7 ст. 591 КПК тощо.
 
3. У касаційному порядку, крім судових рішень, передбачених у частинах 1,2 коментованої статті, також можуть бути оскаржені вирок суду першої інстанції на підставі угоди (незалежно від її виду) після його перегляду в апеляційному порядку та ухвала суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок. Проте зазначені судові рішення можуть бути оскаржені лише сторонами судового провадження та з визначених у цій статті підстав.
Зокрема, засуджений, його захисник та законний представник можуть оскаржити такі судові рішення тільки з таких підстав:
– призначення судом покарання суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди. Зазначимо, що згідно з ч. 1 ст. 475 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд призначає узгоджену сторонами (між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим у разі укладення угоди про примирення, між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим, якщо укладається угода про визнання винуватості) міру покарання (вид та, як правило, розмір основного, а у відповідних випадках – і додаткового покарання). Наприклад, між потерпілим і обвинуваченим унаслідок вчинення останнім злочину, передбаченого ч. 1 ст. 127 КК, та завдання першому шкоди було укладено угоду про примирення та узгоджено покарання у виді позбавлення волі строком на один рік. Суд першої інстанції, розглянувши таку угоду, призначив обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі строком на два роки, взявши за основу нижчу межу санкції частини статті, а апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції і залишив таке рішення без зміни;
– ухвалення вироку без згоди засудженого на призначення покарання. Із змісту статей 471,472 КПК випливає, що, укладаючи угоду про примирення або визнання винуватості, сторони, узгодивши між собою міру покарання, повинні письмово засвідчити свою згоду щодо виду і розміру такого покарання. З огляду на викладене в угоді про примирення сторони повинні власноруч після викладу узгодженої міри покарання вказати, що із погодженими між ними видом та розміром покарання вони згодні, скріпивши угоду своїм підписом. Відсутність в угоді підтвердження такої згоди є підставою для оскарження ухваленого вироку. Крім того, ухваленням вироку без згоди засудженого на призначення покарання може визнаватися й таке: сторони, узгодивши між собою міру покарання, дійшли згоди щодо звільнення обвинуваченого від його відбування з випробуванням, натомість суд, постановляючи обвинувальний вирок на підставі цієї угоди, не звільнив особу від відбування покарання, а призначив попередньо узгоджену сторонами міру покарання. У цій ситуації обвинувачений, укладаючи угоду, був згоден з остаточним рішенням – звільненням його від відбування покарання з випробуванням, але не давав свою згоду щодо призначення реального покарання, навіть якщо воно попередньо й було узгоджене між сторонами. Слід зауважити, що такі випадки можуть виникати на практиці, оскільки звільненню від відбування покарання передує визначення міри (виду і розміру) такого покарання;
– невиконання судом вимог, установлених частинами 4-7 ст. 474 КПК, у тому числі у разі нероз\’яснення засудженому наслідків укладення угоди. До переліку встановлених законом обов\’язкових дій суду перед ухваленням рішення про затвердження угоди (як про примирення, так і про визнання винуватості) слід віднести:
1) з\’ясування судом під час судового засідання в обвинуваченого, чи повністю він розуміє: а) що має право на справедливий судовий розгляд, під час якого сторона обвинувачення (прокурор або потерпілий чи його представник) зобов\’язана довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують, а він має право мовчати, і факт мовчання не матиме для суду жодного доказового значення; мати захисника, у тому числі для отримання правової допомоги безоплатно в порядку та у випадках, передбачених законом, або захищатися самостійно; допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення; подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його користь; б) наслідки укладення та затвердження угод, передбачених у ст. 473 КПК; в) характер кожного обвинувачення; г) вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього у разі затвердження угоди судом;
2) вжиття заходів стосовно з\’ясування, що укладення угоди обвинуваченим є добровільним. Суд має переконатися в добровільності дій обвинуваченого, а тому в разі виникнення сумнівів щодо цього (наприклад, зовнішній вигляд обвинуваченого вказує на те, що до нього застосовувалося насильство) суд має право витребувати необхідні документи, викликати в судове засідання осіб, які можуть дати пояснення щодо цього;
3) перевірку угоди на її відповідність вимогам КПК та закону України про кримінальну відповідальність, а також прийняття судового рішення, у випадках, передбачених законом, про відмову в затвердженні угоди.
Відокремлення законодавцем у п. 1 ч. З ст. 424 КПК такої підстави для оскарження, як \”нероз\’яснення засудженому наслідків укладення угоди\”, з огляду на те, що воно вміщене в ч. 4 ст. 474 КПК, недотримання положень якої також визнається підставою для оскарження аналізованих судових рішень, свідчить про істотність такого порушення і важливість для забезпечення підозрюваним (обвинуваченим) його прав такого роз\’яснення. Зазначимо, що відповідно до ст. 473 КПК наслідком укладення та затвердження угоди про примирення для підозрюваного (обвинуваченого) є обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 і 424 КПК та відмова від здійснення прав, передбачених у п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК, а угоди про визнання винуватості – обмеження права оскарження вироку за положеннями статей 394 і 424 КПК та його відмова від здійснення прав, передбачених у абзацах 1 та 4 п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК.
Потерпілий, його представник, законний представник може оскаржити вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення після його перегляду в апеляційному порядку та ухвалу суду апеляційної інстанції, постановлену за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок лише з таких підстав:
-призначення судом покарання підозрюваному (обвинуваченому) менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди. Наприклад, обвинувачений, який вчинив необережне пошкодження чужого майна, поєднаного із спричиненням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому (ст. 196 КК), уклав з останнім угоду про примирення, узгодивши при цьому покарання у виді виправних робіт строком на один рік. Суд, затверджуючи таку угоду, самостійно, за власною ініціативою (без отримання згоди у сторін угоди) призначив обвинуваченому покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– ухвалення вироку без згоди потерпілого на призначення покарання. Таким вироком слід вважати вирок, яким затверджено угоду, в якій не визначені узгоджене покарання та згода сторін на його призначення відповідно до вимог ч. 1 ст. 471 КПК;
– невиконання судом вимог процесуального закону стосовно необхідності переконатися у судовому засіданні, що угоду про примирення потерпілим було укладено добровільно, а також невжиття заходів щодо з\’ясування наявності чи відсутності такої добровільності, нездійснення або неналежне здійснення судом перевірки змісту угоди на відповідність її вимогам КПК та закону України про кримінальну відповідальність;
– якщо суд перед ухваленням рішення про затвердження угоди про примирення не роз\’яснив потерпілому наслідків укладення та затвердження такої угоди. Зазначимо, що для потерпілого наслідком укладення і затвердження угоди про примирення відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 473 КПК є:
а) обмеження його права на оскарження вироку. Обвинувальний вирок, яким затверджено угоду про примирення, може бути оскаржений останнім лише з підстав, передбачених у статтях 394,424 КПК;
б) позбавлення потерпілого права вимагати в подальшому притягнення особи до кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне правопорушення і змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди за винятком випадку невиконання засудженим умов угоди про примирення (ст. 476 КПК).
Слід зазначити, що у разі невиконання останнім умов угоди потерпілий відповідно до ч. 1 ст. 476 КПК має право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку. За наслідками розгляду такого клопотання суд своєю ухвалою може відмовити у скасуванні вироку або скасувати його та згідно з ч. З ст. 476 КПК призначити судовий розгляд у загальному порядку чи направити матеріали кримінального провадження для завершення досудового розслідування в загальному порядку, якщо угоду було ініційовано на цій стадії кримінального провадження. Ухвала про скасування вироку, яким було затверджено угоду, або про відмову у скасуванні вироку відповідно до ч. 4 ст. 476 КПК може бути оскаржена в апеляційному порядку, а ухвала про відмову у скасуванні вироку після його перегляду в апеляційному порядку та ухвала суду апеляційної інстанції, постановлена за результатами розгляду апеляційної скарги на таку ухвалу, можуть бути визнані такими, що перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, та бути предметом розгляду суду касаційної інстанції. (Детальніше про умови угоди див. коментар до ст. 471 КПК, а про наслідки їх невиконання – коментар до ст. 476 КПК).
Прокурор може оскаржити вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення після його перегляду в апеляційному порядку та ухвалу суду апеляційної інстанції, постановлену за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок в касаційному порядку, виключно з підстав:
– призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди. При цьому під терміном \”угода\” з огляду на вжите у статтях 471,472 КПК формулювання \”сторони угоди\” слід розуміти як угоду про примирення, так і угоду про визнання винуватості. З наведеного випливає, що прокурор при укладенні угоди про примирення не тільки виконує не лише контрольну функцію за дотриманням положень процесуального закону під час складання органами досудового розслідування обвинувального акта, а й контролює дотримання принципу законності і під час судового провадження при затвердженні такої угоди обвинувальним вироком. Наведене випливає також із змісту другої підстави оскарження судових рішень прокурором;
– другою підставою для оскарження прокурором розглядуваних рішень до суду касаційної інстанції є затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст 469 КПК угода не може бути укладена. До таких кримінальних проваджень слід віднести:
1) провадження щодо злочинів невеликої, середньої тяжкості чи тяжких злочинів, унаслідок яких шкоду завдано інтересам фізичної та/або юридичної особи чи громадським інтересам. Слід зазначити, що відповідно до положень цієї статті угода про визнання винуватості може бути укладена між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, унаслідок яких шкоду завдано лише державним чи суспільним інтересам. Разом з тим КК поряд із заподіянням шкоди державним чи суспільним інтересам передбачає відповідальність і за спричинення шкоди (істотної, тяжких наслідків тощо) фізичним та юридичним особам, а також громадським інтересам. При цьому, як показує правозастосовна практика, \”інтереси суспільства\” та \”громадські інтереси\” різняться за своїм змістом. Зокрема, під громадськими інтересами слід розуміти права та інтереси, які належать певній групі суспільства територіальній громаді, трудовому колективу, акціонерам та ін. У той же час семантичне тлумачення слова \”суспільство\” свідчить про те, що під ним слід розуміти організовану сукупність людей, об\’єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Іншими словами, у провадженні щодо злочинів чи кримінальних проступків, унаслідок вчинення яких було заподіяно шкоду громадським інтересам (окремій групі громадян, об\’єднаних спільною метою, ділянкою роботи, сферою занять тощо), угода не може бути укладеною;
2) провадження щодо злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, унаслідок яких шкода завдана інтересам фізичної або юридичної особи чи громадським інтересам та державним чи суспільним інтересам;
3) провадження щодо особливо тяжких злочинів незалежно від кола суб\’єктів, яким завдана шкода внаслідок їх вчинення, тобто угода про визнання винуватості не може бути укладена у будь-якому випадку.
З огляду на те, що перелік підстав оскарження судових рішень, предметом розгляду (затвердження) яких була угода, є вичерпним, прокурор не вправі оскаржувати в касаційному порядку відповідно до ч. З ст. 469 КПК ці рішення з будь-яких інших підстав, крім випадків, передбачених у ст. 476 КПК.
Таке обмеження права прокурора на оскарження відповідно до ч. 2 ст. 473 КПК є наслідком укладення та затвердження угоди, на яке він свідомо погоджується, укладаючи угоди та ініціюючи її затвердження перед судом.
4. Ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку оскарженню у касаційному порядку не підлягає.
Не може бути оскарженою до суду касаційної інстанції й ухвала суду апеляційної інстанції, постановлена за результатами розгляду апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді, за винятком випадку, передбаченого у ч. 7 ст. 591 КПК. Відповідно до зазначеної статті ухвала суду апеляційної інстанції, постановлена за результатами розгляду ухвали слідчого судді з приводу рішення про видачу особи (екстрадицію), може бути оскаржена в касаційному порядку за сукупності таких умов:
– якщо касаційну скаргу подано прокурором, тобто зазначене рішення суду апеляційної інстанції оскаржується лише останнім;
– якщо касаційну скаргу подано з мотивів неправильного застосування судом норм міжнародних договорів України;
– якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою, наприклад, у разі, коли видача (екстрадиція) особи необхідна для проведення певних процесуальних дій (допиту, впізнання, експертизи тощо), а скасування судом рішення про екстрадицію такої особи перешкоджає подальшому провадженню щодо неї.