Науково-практичний коментар до ст. 541 Кримінального процесуального кодексу України | Адвокат Прокопенко Вадим, г. Киев

Науково-практичний коментар до ст. 541 Кримінального процесуального кодексу України

Науково-практичний коментар до ст. 541 Кримінального процесуального кодексу України

Стаття 541. Роз\’яснення термінів
1. Терміни, що їх вжито в цьому розділі Кодексу, якщо немає окремих вказівок, мають таке значення:
1) міжнародна правова допомога – проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою;
2) видача особи (екстрадиція) – видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави;
3) перейняття кримінального провадження – здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом;
4) запитуюча сторона – держава, компетентний орган якої звертається із запитом, або міжнародна судова установа;
5) запитувана сторона – держава, до компетентного органу якої направляється запит;
6) уповноважений (центральний) орган – орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги;
7) компетентний орган – орган, що здійснює кримінальне провадження, який звертається із запитом згідно з цим розділом або який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги;
8) екстрадиційна перевірка – діяльність визначених законом органів щодо встановлення та дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства України обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин;
9) екстрадиційний арешт – застосування запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції);
10) тимчасовий арешт – взяття під варту особи, розшукуваної за вчинення злочину за межами України, на строк, визначений цим Кодексом або міжнародним договором України, до отримання запиту про видачу (екстрадицію);
11) тимчасова видача – видача на певний строк особи, яка відбуває покарання на території однієї держави, іншій державі для проведення процесуальних дій з її участю та притягнення до кримінальної відповідальності з метою запобігання закінченню строків давності або втраті доказів у кримінальній справі.
 
Коментар:
1. На сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах інтернаціоналізації всіх сфер суспільного життя і, як наслідок, інтернаціоналізації злочинності, поширення її типових закономірностей, тенденцій і форм на інші країни і регіони, міжнародна правова допомога у кримінальних справах, її належна правова регламентація в національному законі як одна з найважливіших умов ефективного міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю набуває значення гарантії здійснення правосуддя, оскільки забезпечує можливість одержання доказів у кримінальній справі, виконання прийнятих процесуальних рішень, відшкодування заподіяного злочином збитку, притягнення до кримінальної відповідальності винуватих у вчиненні злочину осіб, вирішення інших завдань кримінального судочинства. Усе частіше у ході розслідування різноманітних злочинів та судового розгляду кримінальних справ національні компетентні органи однієї країни запитують допомогу у іншої щодо надання документальних і речових доказів, забезпечення показань експертів та свідків, а також здійснення екстрадиції обвинувачених або засуджених осіб.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов\’язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України. Тому ст. 19 ЗУ \”Про міжнародні договори України\” від 29 червня 2004 р. № 1906-1V повторює вищезазначену норму Конституції і додатково визначає, що чинні міжнародні договори України застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (абз. 2 ППВСУ \”Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов\’язаних з їх екстрадицією\” від 8 жовтня 2004 р. № 16).
Одним із основоположних джерел правових норм у правовідносинах між державами, що виникають у галузі кримінального судочинства, є. Норми цього міжнародно-правового документа певною мірою визначають основні правила поводження з людиною, яка потрапила у сферу судочинства. Пакт проголошує, що кожна людина мас право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути безпричинно підданий арешту або триманню під вартою, ніхто не може бути позбавлений волі інакше, як на таких засадах і такою процедурою, які встановлені законом.
Ці основні положення перейняті національним законодавством і застосовуються в міжнародно-правових відносинах, що виникають із приводу судочинства.
Міжнародна взаємодія у сфері кримінального судочинства недостатньо регламентована кримінально-процесуальним законодавством, оскільки є бланкетною і викладена у міжнародних договорах та іншому законодавстві.
1) Аналізуючи запропоновану дефініцію поняття \”міжнародна правова допомога\”, можна виділити такі його ознаки:
– специфічний суб\’єктний склад – виключно компетентні органи держави;
– специфічний фактичний склад – полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для іншої держави;
– метою є надання допомоги у досудовому розслідуванні, судовому розгляді або у виконанні вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою.
Наукова доктрина має дещо відмінні від запропонованих законодавцями підходи дефініції поняття \”міжнародна правова допомога\”.
 
У дослідженнях, присвячених проблемі міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, наводяться різні доктринальні визначення міжнародної правової допомоги у кримінальних справах. Наукові уявлення про обсяг і зміст поняття \”міжнародна правова допомога у кримінальних справах\” змінювалися з розвитком міжнародного кримінально-процесуального права і концепції співвідношення національної і міжнародної правових систем.
На перших етапах становлення інституту міжнародної правової допомоги визначалися такі її основні складові: порядок здійснення державами каральної влади всередині країни; умови і розміри взаємної міждержавної правової допомоги у сфері кримінального судочинства. Отже, можна зробити висновок, що для міжнародної правової допомоги в період становлення її як правового інституту були характерні такі сутнісні ознаки, які не втратили свого значення і на сучасному етапі міжнародного співробітництва: обсяг і умови її надання; взаємні права та обов\’язки держав; дії, що були актом міжнародної правової допомоги, які здійснювалися на підставі внутрішнього законодавства держав-учасниць договору; порядок їх здійснення.
У сучасному міжнародному праві поняття \”міжнародна правова допомога у кримінальних справах\” є предметом правового регулювання ряду двосторонніх і багатосторонніх договорів. Водночас слід зазначити, що договори не містять його дефініції, а лише визначають обсяг такої допомоги.
У літературі можна знайти різні точки зору щодо поняття і характеру міжнародної правової допомоги. Зокрема, під міжнародною правовою допомогою пропонують розуміти: здійснення певних дій на прохання запитуючої сторони, виконання яких необхідне для розслідування, розгляду в суді кримінальної справи чи для виконання призначеного у справі покарання в іншій договірній країні; допомогу, що надається органам певної держави при розгляді конкретної кримінальної справи органами іншої держави; підготовку, передачу до іноземних правоохоронних і судових органів, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних дій), екстрадицію осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів, передачу або прийняття кримінального переслідування.
Аналіз різних поглядів щодо сутності і поняття міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, а також відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері дає змогу виділити її характерні ознаки. Правовою основою цього виду співробітництва с міжнародний договір чи взаємність, підтверджена відповідними документами. При цьому термін \”міжнародний договір\” розуміють як родовий щодо групи міжнародно-правових актів, які можуть мати різне найменування. Відповідно до п. 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. \”договір\” означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи в декількох пов\’язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.
2) Аналізуючи запропоновану законодавцями дефініцію поняття \”видача особи (екстрадиція)\”, можна виділити такі його ознаки:
– основною передумовою її реалізації є розшук особи компетентними органами іншої держави;
– метою цієї процедури є притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.
У цьому пункті коментованої статті визначено своєрідний алгоритм провадження екстрадиції:
– офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи;
– перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі;
– прийняття рішення за запитом;
– фактична передача такої особи під юрисдикцію запитуючої держави. Інститут екстрадиції регулюється гл. 44 КПК \”Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення\”.
Основними міжнародними нормативними актами, які регламентують питання видачі осіб (екстрадиції), є:
– Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. з двома додатковими протоколами, ратифіковані ЗУ від 16 січня 1998 p. № 43/98-ВР;
– Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), ратифікована ЗУ від 10 листопада 1994 p. № 240/94-ВР і Протокол до конвенції 1997 p., ратифікований ЗУ від 3 березня 1998р.№ 140/98-ВР;
– інші багато – та двосторонні договори про видачу осіб (з Бразилією, Єгиптом, Індією, Іраном, Китаєм та Панамою).
Поряд із ними правовою підставою для екстрадиції можуть бути багатосторонні конвенції та двосторонні договори з більш широким предметом регулювання, окремі положення яких регламентують питання видачі осіб. Наприклад, багатосторонні конвенції, укладені під егідою ООН (Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 p., Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 p., Конвенція ООН проти корупції 2003 р. та ін.), Ради Європи (Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 р., Конвенція про кіберзлочинність 2001 р. тощо) та інших міжнародних організацій, а також двосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах (з В\’єтнамом, Польщею, Латвією, Молдовою, Монголією та іншими державами), які містять положення про видачу осіб.
Відповідно до ст. 80 Мінської конвенції зносини з питань видачі і кримінального переслідування здійснюються Генеральними прокурорами Договірних сторін. Відносини з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою, Республікою Узбекистан, Республікою Таджикистан та Туркменістаном урегульовані лише вказаною Конвенцією, а тому зносини органів досудового слідства та судів України у питаннях екстрадиції з компетентними органами цих держав здійснюються виключно через Генеральну прокуратуру України (детальніше див. коментар до гл. 44 КПК).
3) Аналізуючи запропоновану законодавцями дефініцію поняття \”перейняття кримінального провадження\”, можна виділити такі його ознаки:
– суб\’єктами є виключно компетентні органи держав;
– полягає у здійсненні цими органами однієї держави розслідування злочину, вчиненого на території іншої держави;
– метою є притягнення особи до кримінальної відповідальності;
– обов\’язковою умовою для перейняття провадження є оформлення та направлення відповідного запиту.
Процедури перейняття кримінального провадження здійснюються в Україні на підставі положень Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, кримінальних та сімейних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція), Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р., наказу Генерального прокурора України \”Про забезпечення виконання органами прокуратури України \”Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща\” на виконання ст. З Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року\” від 16 листопада 1998 р. № 27, Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 р., наказу Генерального прокурора України \”Про забезпечення виконання органами прокуратури України \”Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова\” на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року\” від 19 липня 2010 р. № 2, наказу Генерального прокурора України \”Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги\” від 5 травня 2011 р. № 8гн, двосторонніх міжнародно-правових договорів з питань правової допомоги у кримінальних справах (детальніше див. коментар до гл. 45 КПК).
4) Визнаючи термін \”запитуюча та запитувана сторона\” слід враховувати, що запитуючої стороною може виступати як держава, так і міжнародна судова установа, а запитуваною – тільки держава.
5) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття \”уповноважений (центральний) орган\”, можна виділити такі його ознаки:
– до компетенції цього органу належить розгляд запиту компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи;
– за наслідками розгляду уповноважений прийняти одне з таких рішень: а) вжити заходів з метою виконання запиту; б) направити запит до іншої держави; в) відмовити запитуючій стороні у виконанні запиту за наявності підстав, передбачених нормами міжнародного та національного законодавства.
Докладніше поняття \”центральний орган України\” розкрито у ст. 545 КПК. Частиною 1 цієї статті передбачено, що центральними органами України є Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів) та Міністерство юстиції України (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).
КПК не містить окремого визначення уповноваженого органу. Тому, характеризуючи його повноваження, слід виходити з комплексного аналізу відповідних положень КПК.
Зокрема, у ч. З ст. 545 КПК вказано: якщо КПК або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами першою, другою статті.
Проте уповноважений орган наділяється не всіма повноваженнями центрального органу у випадку безпосередніх зносин. Зокрема, ч. 4 ст. 554 КПК визначає перелік рішень, які може приймати виключно центральний орган і які не можуть бути віднесені до компетенції уповноваженого органу (див. коментар до ст. 554 КПК).
Крім того, Генеральна прокуратура України як центральний орган України під час досудового розслідування відповідно до ст. 571 КПК та п. 10 ЗУ \”Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах\” від 1 червня 2011 р. № 3449-VI розглядає і вирішує питання про створення спільних слідчих груп.
Усі інші рішення у процесі надання та отримання правової допомоги в кримінальному провадженні можуть бути прийняті як центральним, так і уповноваженим органом, що відповідно до чинних міжнародних договорів та КПК наділені такими повноваженнями:
– розглядати та приймати рішення за зверненнями слідчих, прокурорів та суддів щодо направлення запиту про отримання від компетентних органів іноземної держави міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій. Під час реалізації цього повноваження належить ретельно перевіряти зазначений запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, чинному законодавству України, зокрема відомчим та міжвідомчим інструкціям, а також заявам та застереженням до міжнародного договору як іноземної держави, до якої звернено запит, так і України, вживати заходів з метою усунення виявлених порушень та недопущення їх у майбутньому;
– за відсутності недоліків запиту забезпечувати його своєчасне направлення, шляхом, визначеним відповідним міжнародним договором, уповноваженому органу іноземної держави для розгляду та організації виконання;
– розглядати запити іноземних компетентних органів та приймати рішення щодо можливості організації їх виконання. При цьому ретельно перевіряти запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, а також заяв та застережень до міжнародного договору як України, до якої звернено запит, так і іноземної держави, реагувати на виявлені недоліки у спосіб, передбачений відповідним міжнародним договором. Контролювати виконання запиту на українській території.
Також до компетенції центральних та уповноважених органів під час розгляду запитів про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій положеннями КПК віднесено:
– прийняття та організацію виконання запиту іноземного компетентного органу, який надійшов від запитуючої сторони електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв\’язку (ч. 5 ст. 548 КПК);
– надання вказівок компетентним органам України з метою якісного виконання у стислий термін іноземного запиту про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій (ч. З ст. 554 КПК);
– узгодження із запитуючою стороною порядку виконання клопотання із певними обмеженнями або умовами за наявності підстав для відмови у задоволенні запиту або для його відкладення (ч. З ст. 555 КПК);
– перевірка належного оформлення, повноти та якості матеріалів, отриманих українськими компетентними органами за результатами виконання іноземного запиту, за необхідності – вжиття додаткових заходів до виконання клопотання у повному обсязі. Направлення матеріалів виконання уповноваженому (центральному) органу запитуючої сторони (ст. 560 КПК);
– здійснення інших повноважень, визначених міжнародним договором або КПК щодо міжнародної правової допомоги.
Слід зазначити, що питання про уповноважений орган під час реалізації безпосередніх зносин виникає лише у тих випадках, коли це прямо передбачено міжнародним договором, що регулює відносини з певною державою.
Зокрема, ст. 15 Європейської конвенції 1959 р. у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу 2001 р. до цієї Конвенції передбачено безпосереднє надіслання прохань про надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах судовими органами запитуючої Сторони судовим органам запитуваної Сторони.
У Законі України про ратифікацію цього Протоколу зазначено, що безпосереднє надіслання прохань про надання взаємної правової допомоги згідно з пп. 1,3 (крім прохань адміністративних органів) та п. 5 ст. 15 Конвенції у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу здійснюється через прокуратури обласного рівня (у справах на стадії досудового слідства) та через головні управління юстиції (у справах на стадії судового слідства).
Мінська конвенція, зокрема ст. 5 у редакції Протоколу, окрім установ юстиції передбачає й інші уповноважені органи. Так, вказаною статтею регламентовано, що при виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин.
Такий особливий порядок зносин передбачений ст. 80 Мінської конвенції в редакції Протоколу щодо питань:
– видачі і кримінального переслідування, що здійснюються Генеральними прокурорами (Прокурорами) Договірних Сторін;
– виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції Прокурора (суду), які здійснюються органами прокуратури в порядку, встановленому Генеральними прокурорами (Прокурорами) Договірних Сторін. Такий порядок був установлений Генеральними прокурорами держав-учасниць Протоколу до Мінської конвенції в угоді, укладеній у Москві 29 червня 2000 р.
Таким чином, із тексту ст. 5 Мінської конвенції в редакції Протоколу вбачається, що в усіх інших випадках звернення із запитами про правову допомогу або їх виконання Сторони можуть зноситись між собою через центральні, територіальні інші органи (МВС, СБУ тощо).
З метою реалізації функцій центрального та уповноваженого органів у системі органів прокуратури України створені спеціалізовані структурні одиниці.
6) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття \”компетентний орган\”, можна виділити такі його ознаки:
– здійснює кримінальне провадження; звертається із запитом;
– забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.
До компетентних органів, що здійснюють кримінальне провадження, які звертаються із запитом згідно з цим розподілом або які забезпечують виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги, належать органи слідств, прокуратури і суду.
7) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття \”екстрадиційна перевірка\”, можна виділити такі його ознаки:
– провадиться органами, визначеними у законі;
– метою є встановлення та дослідження обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин.
Інститут екстрадиції регулюється гл. 44 КПК. Процедуру проведення екстрадиційної перевірки передбачено у ст. 587 КПК.
8) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття \”екстрадиційний арешт\”, можна виділити такі його ознаки:
– різновид запобіжних заходів;
– полягає у триманні особи під вартою;
– метою застосування цього виду запобіжних заходів є забезпечення видачі особи. Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для
забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) регулюється ст. 584 КПК. Головним суб\’єктом застосування екстрадиційного арешту є прокурор, оскільки, керуючись ч. 1 ст. 584 КПК, після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України прокурор звертається з клопотанням про її екстрадиційний арешт до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою (див. коментар до ст. 584 КПК).
9) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття \”тимчасовий арешт\”, можна виділити такі його ознаки:
– різновид запобіжних заходів;
– суб\’єктом, до якого застосовується запобіжний захід, є особа, розшукувана за вчинення злочину за межами України;
– полягає у взятті цієї особи під варту;
– законом або міжнародним договором встановлено строк, у межах якого застосовується цей запобіжний захід;
– має часові обмеження – до отримання запиту про екстрадицію.
Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тимчасового арешту регулюється ст. 583 КПК. Відповідно до ч. 1 цієї статті до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб. Деякі міжнародні договори інакше визначають максимальну тривалість тимчасового арешту особи до надходження запиту про її видачу, наприклад, 45 днів за договорами з В\’єтнамом, Іраном, Китаєм, КНДР, 60 днів – за договорами з Бразилією, Єгиптом, Індією, Панамою тощо (детальніше див. коментар до ст. 583 КПК).
10) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття \”тимчасова видача\”, можна виділити такі його ознаки:
– суб\’єктом є особа, яка відбуває покарання на території однієї держави; -полягає у видачі зазначеної особи іншій державі;
– спрямована на проведення процесуальних дій з цією особою та притягнення до кримінальної відповідальності;
– метою є запобігання закінченню строків давності або втраті доказів у кримінальній справі;
– має часові обмеження;
– передбачає обов\’язкове повернення виданої особи.
Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тимчасового арешту регулюється ст. 579 КПК, ст. 19 Європейської конвенції про видачу правопорушників, ст. 64 Мінської конвенції, а також іншими положеннями міжнародних договорів (див. коментар до ст. 579 КПК).