Науково-практичний коментар до ст. 13 Сімейного кодексу України

Стаття 13. Міжнародні договори України

 

1. Частиною національного сімейного
законодавства

України є міжнародні договори, згода на обов\’язковість

яких надана Верховною Радою України.

 

1. Міжнародні договори є кількох видів:
міждержавні,

міжурядові, міжвідомчі. У статті йдеться
про міждержавні

договори, які укладені Україною з іншою
країною світу, а та-

кож про багатосторонні міжнародні договори
– конвенції,

пакти. Конвенції, двосторонні міжнародні
договори стають час-

тиною національного законодавства України,
якщо Верхов-

ною Радою України надана згода на їх
обов\’язковість.

 

Термін національне законодавство є
конституційним (стат-

тя 9 Конституції України), відповідно таким
є й термін наці-

ональне сімейне законодавство.

 

На відміну від конвенцій, декларації не
стають частиною

національного законодавства, оскільки
визначають лише на-

прями розвитку законодавства
держав-учасниць, але не міс-

тять норм, обов\’язкових до застосування.
Тому Загальна де-

кларація прав людини, проголошена
Генеральною Асамблеєю

ООН 10 грудня 1948 р., Декларація прав
дитини, прийнята

Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959
р., Копенга-

генська декларація про соціальний розвиток
від 1 січня 1995 р.

не є частиною національного сімейного
законодавства Украї-

ни. Не є таким і Світ, сприятливий для
дітей – Підсумко-

вий документ Спеціальної Сесії в інтересах
дітей Генеральної

Асамблеї ООН (травень 2002 р.), який
складається з Деклара-

ції, Огляду досягнутого прогресу і
здобутого досвіду та Плану

дій. Однак всі ці міжнародні документи
мають незаперечний

вагомий вплив не лише на законодавство, а й
на усі аспекти

суспільного життя.

 

2. Одним із найважливіших міжнародних
договорів у сфері

регулювання сімейних відносин є Конвенція
про права дити-

ни від 20 листопада 1989 р., яка була
підписана Україною

 

21 лютого 1990 р., ратифікована Верховною
Радою України

27 лютого 1991 р. і набула чинності для
України 27 вересня

1991 р. Це значить, що з 27 вересня 1991 р.
кожен одержав

право посилатися на Конвенцію про права
дитини, якщо пев-

ної норми у законах України не було.

 

10 листопада 1994 р. Верховна Рада України
ратифікувала

Конвенцію про правову допомогу та правові
відносини у ци-

вільних, сімейних та кримінальних справах
держав-членів

СНД, а 17 липня 1997 р. – Конвенцію про
захист прав люди-

ни та основних свобод від 4 листопада 1950
р.

 

3. Верховенство міжнародного договору
означає, що у разі

невідповідності йому закону України діє
норма міжнародного

договору. Однак це положення Закону України \”Про міжна-

родні договори\”, як правило, не
використовувалося до тих

пір, поки не були внесені зміни до
внутрішнього законодавст-

ва. Прикладом такого нігілізму може бути
сумна доля в Укра-

їні норми частини другої статті 12
Конвенції про права дити-

ни, за якою дитині надається можливість
бути заслуханою в

ході будь-якого судового чи
адміністративного розгляду, що

стосується дитини… Оскільки до Кодексу
про шлюб та сім\’ю

1969 р. не були внесені відповідні зміни,
фактично залиши-

лися чинними стаття 104, за якою на
усиновлення вимагала-

ся згода лише дитини, якій виповнилося
десять років, та

стаття 69, за якою суд повинен був
з\’ясувати у дитини, з ким

вона бажає проживати, лише після досягнення
нею десяти-

річного віку. Хоча ці норми як такі, що
суперечать Конвен-

ції, давно мали б не застосовуватися.

 

4. На 1 січня 2003 р. Україна не
ратифікувала з різних

причин цілий ряд конвенцій, зокрема
Конвенцію про стяг-

нення за кордоном аліментів 1956 р.,
Європейську конвенцію

про здійснення прав дітей (Страсбург, 25
січня 1996 р.). Од-

нак постійно зростає кількість двосторонніх
угод про надання

правової допомоги у цивільних та сімейних
справах, які

укладає Україна з іншими державами. На 1
січня 2003 р.

Україною було укладено 12 таких угод – з
Польщею, Монго-

лією, Чехією, Грецією тощо.