Науково-практичний коментар до ст. 161 Сімейного кодексу України

Стаття 161. Спір між матір\’ю та батьком щодо
місця прожи-

вання малолітньої дитини

 

1. Якщо мати та батько, які проживають
окремо, не дій-

шли згоди щодо того, з ким із них буде
проживати малоліт-

ня дитина, спір між ними може вирішуватися
судом.

 

При вирішенні спору щодо місця проживання
дитини

суд бере до уваги ставлення батьків до
виконання своїх ба-

тьківських обов\’язків, особисту
прихильність дитини до

кожного з них, вік дитини, стан її здоров\’я
та інші обстави-

ни, що мають істотне значення.

 

2. Суд не може передати дитину для
проживання з тим

із батьків, хто не має самостійного доходу,
зловживає спирт-

ними напоями або наркотичними засобами,
може своєю

аморальною поведінкою зашкодити розвиткові
дитини.

 

3. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не
може створи-

ти дитині належних умов для виховання та
розвитку, на

вимогу баби, діда або інших родичів,
залучених до участі у

справі, дитина може бути передана комусь із
них.

 

Якщо дитина не може бути передана жодній із
цих осіб,

суд на вимогу органу опіки та піклування
може постанови-

ти рішення про відібрання дитини від особи,
з якою вона

проживає, І передання її для опікування
органові опіки та

піклування.

 

1. Дитина, якій виповнилося чотирнадцять
років, сама ви-

значає своє місце проживання. Тому спір між
матір\’ю та бать-

ком щодо місця її проживання є, з правової
точки зору, без-

предметним, а отже, не може розглядатися
судом.

 

І не лише тому, що в цьому разі \”право\” батьків порушува-

ло би сферу реального права дитини, а й
тому, що рішення су-

ду, постановлене всупереч бажанню дитини,
реально викона-

ти неможливо. Адже чотирнадцятирічна
дитина, \”присудже-

на\” матері і силоміць приведена у її
помешкання, завтра

матиме право повернутися до батька.

 

Спір про місце проживання неповнолітньої
дитини суд мо-

же розглядати лише тоді, коли дитина
тримається біля себе

одним з батьків за допомогою фізичного чи
психічного наси-

льства.

 

2. Спори щодо місця проживання дитини між
матір\’ю та

батьком, які проживають окремо, виникають
відносно рідко.

А між тими батьками, хто не перебував між
собою у шлюбі,

вони взагалі не зафіксовані.

 

Порівняно невелика кількість таких спорів
між тими, чий

шлюб розірваний, пояснюється кількома
причинами. Якщо

чоловік має достатнє почуття власної
гідності та щонаймен-

ший шанс оселитися на новому місці, він,
незалежно від того,

ким був у судовому процесі про розірвання
шлюбу – позива-

чем чи відповідачем, як правило, залишає
дім. Оскільки за

його межами – часто непевність або
невідомість, туди дитину

не візьмеш. За таких обставин проблема щодо
подальшого

місця проживання дитини, як правило, не
виникає.

 

Так, із 4000 справ про розірвання шлюбу,
проаналізованих

декілька років тому, чоловіки лише у двох
випадках розпочи-

нали спір про місце проживання дитини.

 

Невелика кількість таких спорів є, певно,
результатом ус-

відомлення того, що судовий спір може лише
поглибити кон-

фліктну ситуацію. Тому мати і батько
повинні намагатися

мирно вирішити дуже складне питання щодо
подальшого

місця проживання дитини.

 

3. Декларація прав дитини від 20 листопада
1959 р. міс-

тить принцип 6, за яким дитина може бути
розлучена з ма-

тір\’ю лише у винятковій ситуації, тобто
перевага надається

матері.

 

Конвенція про права дитини, виходячи із
рівності прав ма-

тері та батька, у пункті 1 статті 9
проголосила правило, за

яким дитина не повинна розлучатися з
батьками всупереч їх

бажанню, за винятком випадків, коли таке
розлучення необ-

хідне в найкращих інтересах дитини.

 

Однак упродовж багатьох років склався
стереотип: із сім\’ї,

в якій є дитина, йде лише поганий чоловік і
поганий батько.

Відповідно, його дружина, навпаки, є доброю
матір\’ю і дру-

жиною. Тому суспільство, спокійно
сприймаючи вихід з сім\’ї

чоловіка-батька, з осудом ставиться до
виходу жінки-матері.

Але та обставина, що чоловік та жінка були
поганим подруж-

жям, недостатня для висновку, що один із
них є поганим ба-

тьком чи поганою матір\’ю.

 

Та все ж при рівних характеристиках суд, як
правило, за-

лишить дитину з матір\’ю. На таке рішення
впливає ще один

стереотип: батькові з дитиною не
справитися.

 

Перебороти ці стереотипи дуже важко або
поки що немож-

ливо. А чи взагалі слід їх переборювати,
загострюючи і без то-

го гострі відносини? Можливо, чоловікові
слід змиритися з

цим у піковий період протистояння,
викликаного припинен-

ням спільного проживання.

 

І тут допоможе настанова: \”час лікує\”.
Тому, поки не загої-

лися душевні рани, можливо, краще
перечекати, змирившись

із станом, який є, хай на якийсь час?

 

А потім може статися, що дитина сама
проситиметься до

батька або мати звернеться до батька з
проханням на якийсь

час взяти дитину до себе. Адже дитині
потрібні не лише мате-

ринські руки, а й батькове плече.

 

Якщо ж вгамувати свої \”бойові пристрасті\” не вдалося, до-

рога до суду відкрита, але йти по ній слід
не поспішаючи.

 

4. У позовній заяві позивач має
аргументувати свою вимо-

гу про передання дитини на проживання разом
із ним: грубим

поводженням з дитиною другим з батьків,
привиттям їй пога-

них звичок, відсутністю нагляду за дитиною
тощо.

 

Судова практика твердо стоїть на позиції,
що кращі мате-

ріально-побутові умови життя позивача не
можуть бути само-

достатньою підставою для передання йому
дитини.

 

Як зазначено в пункті 24 постанови Пленуму
Верховного

Суду України \”Про застосування судами
деяких норм Кодек-

су про шлюб та сім\’ю України\” від 12 червня
1998 р., суд при

вирішенні спору про місце проживання дитини
має врахову-

вати те, хто із батьків виявляє більшу
увагу до дитини і тур-

боту про неї, особисті якості батьків,
можливість створення

належних умов до виховання дитини.

 

Прислужитися справедливому вирішенню справи
може су-

дово-психологічна експертиза, хоча
можливість її призначен-

ня звужена відсутністю достатньої кількості
спеціалістів-пси-

хологів.

 

Суд не обмежений вичерпним переліком обставин,
які ма-

ють бути доведені. Тому кожен аспект
відносин, висвітлений

під час розгляду справи, має бути
проаналізований судом.

 

Якщо при розгляді, скажімо, позову батька
буде встанов-

лено, що і він, і мати дитини зловживають
алкоголем, що жо-

ден з них не може забезпечити дитині
нормальних умов жит-

тя, суд не має права \”відмахнутися\”,
обмежившись відмовою

в позові.

 

5. Одним із завдань Сімейного кодексу
України є забезпе-

чення кожної дитини сімейним вихованням,
можливістю

духовного та фізичного розвитку (стаття 1).
Відповідно до

частини п\’ятої статті 5 СК держава бере під
свою охорону

кожну дитину, яка позбавлена належного
батьківського

піклування.

 

Для виконання цих завдань суд як орган
держави має шу-

кати шляхи влаштування дитини: з\’ясувати
наявність роди-

чів дитини, насамперед баби, діда, залучити
їх до участі у

справі як третіх осіб на стороні позивача,
з\’ясувати їх бажан-

ня та можливість взяти дитину до себе в
сім\’ю.

 

6. Відповідно до частини четвертої статті
19 СК представ-

ник органу опіки та піклування має брати
участь у розгляді

справи про місце проживання дитини.

 

7. Якщо ж виявиться, що жоден з батьків та
інших родичів

дитини не може забезпечити належних умов
для її розвитку,

орган опіки та піклування зобов\’язаний
заявити вимогу про

відібрання дитини і передання її йому на
опікування. Пере-

дання дитини на опікування органові опіки
та піклування

означає, що саме він має визначити її
подальшу долю: поміс-

тити в будинок дитини, школу-інтернат чи
передати її в сім\’ю

іншої особи. І це має бути вирішено на
момент відібрання ди-

тини від того з батьків, з ким вона
проживає.