:: ЮРИДИЧНІ ПОСЛУГИ, ПОСЛУГИ АДВОКАТА, ЮРИСТА

«Виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні»

 «Юридична газета»

23 грудня 2008 р. №51-52(184)

Вадим ПРОКОПЕНКО

директор ЮФ «НАША СПРАВА»

Спеціально для «Юридичної газети»

Визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні є досить рідкісним явищем в юри­дичній практиці вітчизняних правників.

Порядок визнання та виконан­ня міжнародних арбітражів відпо­відно до змісту Нью-Йоркської Конвенції зводиться до виконання певних дій та вимог. Так, суб'єкт спору, на користь якого винесене рішення арбітражу, подає до ком­петентного органу оригінал арбіт­ражного рішення або його належ­ним чином засвідчену копію та оригінал арбітражної угоди або її належним чином засвідчену копію. Якщо документи, подані заявни­ком, відповідають зазначеним ви­могам, компетентному органу за­лишилось лише перевірити, чи не­має в нього законних підстав для відмови у визнанні та виконанні рішення міжнародного арбітражу. До речі, якщо арбітражне рішення або арбітражна угода викладені мо­вою, яка не є офіційною мовою Ук­раїни, заявник повинен надати компетентному органу легалізований переклад.

Підставами, які можуть стати причиною для відмови заявникові, є такі обставини: 1) Арбітражна угода про вирі­шення спору в певному арбітражі з будь-якої причини визнана не­дійсною, наприклад, сторони уго­ди були недієздатними або умови арбітражної угоди є недійсними в силу дії закону, якому сторони під поряд кували таку угоду; 2) Сто­рона, проти якої винесено рішен­ня, не була належним чином пові­домлена про арбітражний розгляд або була позбавлена можливості надати свої пояснення та запере­чення; 3) Арбітражне рішення ви­несене зі спору, який не передбаче­ний арбітражною угодою або вихо­дить за її межі; 4) Вимоги до складу арбітражу чи самого арбітражного процесу не відповідали таким, що встановлені в арбітражній угоді або вимогам процесуальних законів, відповідно до яких відбувався арбітражний розгляд; 5) Рішення арбітражу ще не набуло законної сили чи втратило її.

При цьому тягар доведення існування підстав для відмови у визнанні та виконанні міжнарод­ного арбітражного рішення покла­дається на сторону, проти якої ви­несено рішення. Саме боржник по­винен надати суду докази наявності підстав для відмови.

Крім зазначених підстав для відмови, компетентний орган, який визнає та виконує арбітражне рішення, може з власної ініціативи відмовити заявнику, якщо виявить, що об'єкт спору не може бути пред­метом розгляду відповідно до за­конів цієї країни або якщо визнан­ня виконання цього рішення  суперечить публічному порядку цієї країни.

Варто відзначити, що орган, який проводить визнання рішення, вправі на клопотання заінтересованої сторони відкласти вирішення питання визнання та виконання рішення і так само має право зобов'язати іншу сторону за­безпечити виконання. Однак як­що для відкладення вирішення пи­тання визнання та виконання рішення Конвенцією чітко окреслені підстави у вигляді порушення перед міжнародним арбітражем питання про призупинення чи ска­сування власного рішення, то для зобов'язання боржника забезпечи­ти виконання діє принцип до­цільності. Тобто питання забезпе­чення виконання вирішується компетентним органом на власний розсуд без визначення певних кри­теріїв.

На даний час українське національне законодавство більш-менш детально регулює порядок визнання та виконання міжнарод­них арбітражів в Україні, що про­писано в Цивільному процесуальному кодексі України від 01.01.2005. На відміну від «старого» Цивільного процесуального кодек­су УРСР від 18.07.1963, який містив лише одну статтю з питань визнан­ня та виконання міжнародних арбітражів, в чинному Процесуаль­ному кодексі це питання розписа­но досить змістовно і складає цілий розділ із 12 статей.

До 06.09.2005 діяв Закон Ук­раїни «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів». Як під час дії Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», так і з на­бранням чинності Цивільним про- цесуальним кодексом України від 01.01.2005 компетентним органом щодо розгляду питань визнання та виконання міжнародних арбітраж­них рішень в Україні є суди загаль­ної юрисдикції. Однак у чинному законодавстві змінився принцип підсудності справ про визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів. Так, якщо в Законі, який утратив чинність, такі питан­ня розглядалися апеляційним су­дом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київсь­ким та Севастопольським міськи­ми апеляційними судами за місцез­находженням боржника або його майна, то Цивільний процесуаль­ний кодекс України від 01.01.2005 визначив, що питання визнання та виконання рішення міжнародного арбітражу розглядається місцевим судом загальної юрисдикції за міс­цезнаходженням боржника або йо­го майна. В результаті передачі по­вноважень апеляційних судів до місцевих судів та у зв'язку з від­сутністю у суддів місцевих судів будь-якої практики з визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні, більшість суддів були не готові до вирішення зазначених питань. У нашій прак­тиці траплялися випадки, коли судді відмовлялися приймати такі клопотання або сумнівалися в підсудності чи компетенції, посилаю­чись на те, що подібна процедура або ж взагалі не передбачена зако­ном, або підсудна, наприклад, гос­подарському суду. В багатьох ви­падках доводиться ретельно розписувати підстави для звернення са­ме до цього суду.

      Основним міжнародним норматив­но-правовим актом, який діє на території України з питань визнання та виконання міжнародних арбітражів, є так звана Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1959 року. Також Україною ра­тифікована Женевська Конвенція 1963 року про зовнішньоторговельний арбіт­раж і Київська Угода про порядок вирі­шення спорів 1992 року. Сферою дії і Київської угоди є виключно певна части­на країн Співдружності Незалежних Дер­жав. На відміну від неї, Женевська Кон­венція має більший ареал дії. Нью-Йоркська ж Конвенція є ще більш засто­совуваною в питаннях визнання та вико­нання міжнародних арбітражів, адже її учасниками стали 126 країн світу, зокрема країни Співдружності Незалежних Держав.

    В Україні звернення до суду про визнання рішення міжнародного арбітражу відбувається у формі кло­потання про надання дозволу на примусове виконання рішення. В результаті розгляду клопотання суд виносить ухвалу про надання до­зволу на примусове виконання в Україні рішення міжнародного арбітражу або про відмову у визнанні.

     Процес надання дозволу на примусове виконання в Україні міжнародних арбітражних рішень за Цивільним процесуальним ко­дексом України відповідає поряд­ку, встановленому Нью-Йорксь-кою Конвенцією з певними націо­нальними особливостями. Так, рішення іноземного суду може бу­ти пред'явлено до примусового ви­конання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішень про стя­гнення періодичних платежів, які можуть бути пред'явлені протягом усього строку проведення стягнен­ня з погашенням заборгованості за останні три роки.

     Звернення заінтересованої сто­рони, як вже зазначалось, відбу­вається у формі письмового клопо­тання про надання дозволу на при­мусове виконання рішення міжна­родного арбітражу і повинно місти­ти: найменування стягувана або йо­го представника, їх місцезнахо­дження, найменування боржника, зазначення його місцезнаходжен­ня чи місцезнаходження його май­на в Україні, мотиви подання кло­потання. Вимоги Цивільного про­цесуального кодексу до документів, що додаються до клопотання, іден­тичні вимогам, які ставляться Нью-Йоркською Конвенцією.

 Підставами для відмови у задо­воленні клопотання, окрім зазна­чених в Нью-Йоркській Конвенції, можуть бути : 1) наявність рішення суду України чи спору в суді Ук­раїни між тими ж сторонами, з то­го ж предмету та з тих же підстав; 2) пропуск строку пред'явлення до примусового виконання; 3) імовірне виникнення загрози інте­ресам України у разі виконання рішення. Даний перелік не є ви­черпним, і суд може також з інших підстав відмовити в задоволенні клопотання.

       На практиці трапляється, що міжнародні арбітражі в своїх рішен­нях зазначають «зобов'язати спла­тити грошові кошти». В подальшо­му виконання таких рішень у при­мусовому порядку фактично унеможливлюється зв’язку з відсутністю примусового характеру такого рішення. Незважаючи на це, при вирішенні клопотання про виз­нання та виконання міжнародних арбітражних рішень, суд України не може відходити від змісту резолю­тивної частини цього рішення, і за­значати, наприклад, замість «зо­бов'язати сплатити» — «стягнути». Такі недоліки в резолютивній час­тині міжнародного арбітражного рішення повинні усуватися шляхом відповідної зміни чи доповнення самого міжнародного арбітражно­го рішення.

 Ухвала, яка виноситься за ре­зультатами розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу, повинна відповідати ви­могам, встановленим щодо ухвал Цивільним процесуальним кодек­сом України, тобто складатися зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин, у тому числі із зазначенням строків та по­рядку набрання нею чинності. Після вступу в законну силу ухвали суду про надання дозволу на вико­нання рішення міжнародного ар­бітражу, якщо арбітражне рішення передбачає примусовий характер, судом видається виконавчий лист. Виконавчий лист виконується дер­жавною виконавчою службою н по­рядку Закону України «Про вико­навче провадження» без якихось особливостей.

 У справах про падання дозволу на виконання рішень міжнародних арбітражів, які передбачають стягнення грошових коштів, суд, зазначаючи кошти, що підлягають стягненню, повинен визначній їх виключно в національній валюті з урахуванням курсу Національного банку України станом на день задо­волення клопотання.

 Оскарження ухвали про задоволення клопотання про надання до­зволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу відбувається в загальному порядку — шляхом подання заяви про апе­ляційне оскарження та апеляційної скарги на ухвалу суду.